Літо того року видалося спекотним і якимось порожнім. Дарина сиділа на лавці під розлогим кленом і розглядала свої нові сандалії, які мама купила на розпродажі. Вони з мамою тільки вчора перетягнули останні мішки з речами у цей дев’ятиповерховий будинок. Батько залишився в старій квартирі, і Дарині було дивно думати, що тепер її світ обмежений цим квадратним подвір’ям.
— Іди, доню, подихай повітрям. Я поки кухню розгребу, бо навіть чайнику ніде приткнутися, — гукнула з вікна другого поверху Віра Миколаївна. — Може, з кимось познайомишся, дітвори повно.
Дарина слухняно встала. На дитячому майданчику справді було гамірно. Біля пісочниці порпалися малюки, а на широкій гойдалці вмостилися три дівчинки. Вони виглядали старшими, можливо, вже ходили до другого чи третього класу. Дарина повільно підійшла ближче, сподіваючись, що її покличуть.
Дівчата не піднімали голів. Кожна тримала в руках блискучий тетріс, і повітря навколо них здригалося від синтетичних звуків гри.
— О, дивись, я вже на десятому рівні! — вигукнула одна, штовхаючи ліктем сусідку.
— Подумаєш, — відмахнулася інша.
Дарина зупинилася за крок від них. Серце калатало десь у горлі.
— Привіт. Я Дарина. Ми вчора переїхали в цей під’їзд.
Дівчатка синхронно відірвалися від екранів, оглянули її вицвілу футболку та звичайні шорти.
— Привіт, — байдуже кинула та, що була посередині. — У тебе тетріс є?
— Ні, у мене немає, — тихо сказала Дарина.
— Ну, тоді з тобою не вийде грати, — дівчинка знову встромила ніс у гаджет.
Дарина відчула, як до щік підступає жар. Вона розвернулася і пішла до низького залізного парканчика, що відгороджував футбольне поле. Сіла на нього, бовтаючи ногами. Мама казала, що тепер треба економити на всьому, бо розлучення — це дорого, а нова квартира забирає всі гроші. Про тетріс можна було навіть не заїкатися.
Раптом сильний удар у спину збив її з паркану. Дарина не встигла згрупуватися і полетіла обличчям у пилюку, боляче здерши коліно. За спиною почувся гучний регіт.
— Оце так гол! Прямо в ціль! — кричав хтось із хлопчаків на полі.
Дарина відчула, як очі наповнюються сльозами — не стільки від болю, скільки від того, що всі на неї дивляться і сміються. Вона спробувала підвестися, але долоні пекли від забитого в шкіру дрібного гравію.
— Агов, ти як? Сильно забилася? — над нею схилився високий хлопець. У нього були кумедні вуха, що стирчали в різні боки, і стільки ластовиння на носі, ніби хтось випадково бризнув на нього золотистою фарбою.
— Відчепися, — буркнула Дарина, витираючи ніс тильним боком брудної руки.
— Та чого ти, я ж просто запитав. Давай руку, допоможу піднятися, — він наполегливо простягнув долоню. — Коліно у тебе зовсім погане. Ходімо до нас, тут перший під’їзд. У мене мама — медсестра, вона зараз швидко все зеленкою заллє і пластир наклеїть. У неї там ціла аптека вдома.
Дарина повагалася, але хлопець дивився так щиро, що вона вхопилася за його руку.
— Ти новенька? Бо я раніше тебе не бачив, — запитав він, коли вони повільно пішли до під’їзду.
— Вчора переїхали. У двадцять четверту квартиру, — Дарина намагалася не шкутильгати.
— А я в двадцять шостій, якраз поруч. Мене Павло звати. Я вчора з батьком у гаражі був, машину лагодили, тому пропустив ваше новосілля. Ти як до риболовлі ставишся? Вмієш на вудку ловити?
— Ніколи не пробувала, — зізналася дівчинка.
— Та то діло нехитре, я тебе навчу. Головне — черв’яка не боятися. А на тих дівчат на гойдалці не дивися, то Вікторія зі своїми подружками. Вони тільки про свої ігри й думають, з ними навіть поговорити немає про що.
Дарина подивилася на нього своїми великими очима, в яких ще тремтіли залишки сліз.
— А з ким мені тоді дружити? Тут більше нікого немає мого віку.
— Як це нікого? Зі мною дружи. Я, правда, вже в третій клас іду, а ти, мабуть, тільки в перший збираєшся? Але то нічого, я буду тебе захищати.
Вдома у Павла пахло пиріжками та ліками. Його мама швидко оглянула Дарину.
— Ой, лихо ти моє. Ну нічого, до весілля заживе, як кажуть, — посміхнулася вона, вправно промиваючи рану. —
Павлусю, дай дівчинці печива, бачиш, як вона перелякалася.
— Це Степан м’ячем поцілив, — сердито сказав Павло. — Він завжди такий, хоче показати, який він крутий футболіст. Ти не бійся, я йому завтра вуха намну, більше він у твій бік навіть не подивиться.
З того дня вони стали нерозлучні. Щоранку Павло заходив за Дариною, і в нього завжди був готовий план.
— Сьогодні йдемо на річку, там жаби такі величезні, будемо дивитися.
Або:
— Давай сьогодні в під’їзді штаб зробимо, бо на вулиці дощ, а в мене є стара ковдра і ліхтарик.
Або:
— У нас сьогодні гра з сусіднім двором, ти приходь обов’язково, будеш моїм особистим вболівальником, я без тебе голи не забиваю.
Дарина звикла до того, що Павло завжди поруч. Вона вболівала за нього на полі, зриваючи голос, а він допомагав їй носити важкий портфель, коли вони почали ходити до школи.
Перед Новим роком, коли на вулицях уже лежав пухкий сніг, вони гуляли парком.
— Ти вже написала Миколаю листа? — запитав Павло, збиваючи сніг із гілок.
— Та ну, Павле, ти ж дорослий. Який Миколай? То все мама з татом купують, а мені мама чесно сказала, що цього року подарунок буде скромний, бо треба зимові чоботи купувати, — Дарина зітхнула.
— А ти все одно напиши. Кажуть, якщо дуже сильно попросити щось неможливе, то воно збувається. Просто перевіримо, — Павло хитро підморгнув.
— Добре. Тоді я попрошу кошеня. Справжнє, живе. Мама категорично проти, каже, що від нього тільки шерсть і подряпані шпалери. Але я так хочу когось маленького…
Дарина вдома старанно написала лист. Наприкінці вона навіть намалювала сіре кошеня з величезними вусами та яскравим червоним бантиком на шиї.
— Тримай, — віддала вона конверт Павлу наступного дня. — Віднесеш на пошту?
— Звісно, у мене там якраз знайома поштарка є, вона відправить найшвидшим рейсом, — серйозно відповів він.
Але замість пошти Павло пішов до батьків.
— Мені дуже треба кошеня, — заявив він, коли тато читав газету, а мати плела светр.
Мати здивовано на нього подивилася:
— Павлусю, ти ж ніколи котів не любив, все про собаку мріяв. Звідки таке бажання?
— Це для Дарини. Вона листа написала, дуже просить. Якщо Миколай не принесе, вона зовсім перестане вірити в дива. А вона ж така сумна останнім часом через ті чоботи.
Батько відклав газету і поглянув на дружину.
— Ну, раз справа така серйозна, то треба рятувати репутацію Миколая. Збирайся, сину, я знаю, де у знайомого в гаражах кицька нещодавно принесла приплід.
Того вечора вони поїхали на інший кінець міста.
— Оце, дивись, сіреньке, — Павло вказав пальцем на малу грудочку, яка намагалася вилізти з коробки. — Схоже на те, що Дарина малювала.
Першого січня Дарина з самого ранку засунула руку під подушку. Там лежав пакунок. Вона розірвала папір — всередині були олівці та нова розмальовка.
— Ну ось, я ж казала, — розчаровано мовила вона мамі. — Ніякого кошеняти. Миколай — це просто казка для малюків.
Віра Миколаївна пригорнула доньку:
— Може, він просто не зміг знайти таке гарне кошеня, як ти малювала? Не засмучуйся.
Раптом у двері подзвонили. Дарина неохоче пішла відкривати, думаючи, що це Павло прийшов кликати на сніжки.
— Ну що, обманув твій Миколай… — почала вона, відчиняючи двері, але замовкла.
На килимку перед порогом нікого не було. Тільки стояла невелика плетена корзинка, а з неї визирала маленька сіра мордочка. У кошеняти на шиї був зав’язаний великий червоний бантик, точнісінько як на її малюнку.
— Мамо! Дивись! — закричала Дарина на весь під’їзд.
Віра Миколаївна вийшла в коридор і лише сплеснула руками.
— Оце так… Ну що ж, раз сам Миколай приніс, то куди вже діватися. Лишаємо.
Кошеня назвали Димком. Дарина була на сьомому небе від щастя. Тепер вона точно знала, що дива трапляються, якщо правильно написати адресу на конверті.
Через рік ситуація повторилася.
— Ну що, знову пишемо листа? — запитав Павло.
Дарина вже стала трохи дорослішою, вона довше мовчала, перш ніж відповісти.
— Знаєш, я думаю, що Димка тоді мама купила. Вона просто не хотіла мене засмучувати. А зараз мені незручно просити щось дороге. Я дуже хочу піти в художню студію, але там треба купувати професійні фарби, пензлі, спеціальний папір… Це коштує купу грошей. Мама каже, що поки ми не можемо собі цього дозволити. Я не буду писати про це Миколаю, бо мамі доведеться останні гроші витратити.
Павло нахмурився.
— А ти пиши. Це ж не мама, це Миколай. Ти що, йому не довіряєш?
Увечері Павло знову серйозно розмовляв з батьком.
— Тату, ви ж хотіли мені нову вудку купити на свята? Таку, з котушкою крутою?
— Хотіли, синку, ти ж ціле літо про неї торочив.
— Не треба вудку. Можна мені замість неї набір для художника? Там такі фарби в тюбиках, олійні, і пензлики з натурального ворсу.
Батько занепокоєно подивився на сина:
— Ти що, малювати зібрався?
— Це для Дарини. Вона хоче вчитися, а в них зараз скрутно. Я почекаю з вудкою, стара ще нічого, карасів витримує.
Тридцять першого грудня Павло обережно поставив важку коробку з професійним художнім приладдям під двері Дарини, подзвонив і швидко забіг в квартиру і дивився в вічко. Він чув, як відчинилися двері, як ахнула Дарина, як Віра Миколаївна здивовано запитувала: «Звідки це? Хто приніс?». Павло посміхався, йому було зовсім не шкода вудки.
Минали роки. Павло закінчив школу, змужнів, став вищим за батька. Дарина перетворилася на красиву дівчину, яка постійно ходила з папкою для ескізів. Павло готувався до від’їзду — він вступив до університету в іншому місті.
Дарина дуже боялася цієї зустрічі. Вона хотіла попросити маму сказати, що вона поїхала до родичів, аби він не бачив її такою Павло поїхав у червні. Дарина залишилася вдома, готуючись до дев’ятого класу школи. Але літо, яке мало бути сповненим малюванням, перетворилося на жах. Дарина почала швидко втомлюватися. Спочатку вона думала, що це просто сум через від’їзд Павла, але слабкість не минала. Коли вона зблідла так, що мама злякалася, вони пішли до лікарів.
Потрібне було тривале лікування, специфічні препарати, які коштували неймовірних грошей. Віра Миколаївна посивіла за один тиждень. Вона брала додаткові зміни, позичала у знайомих, оформила позику, але гроші танули швидше, ніж з’являлися.
Дарина нічого не писала Павлу про себе. Коли він дзвонив, вона намагалася говорити бадьоро, хоча сили покидали її вже через п’ять хвилин розмови. Вона навіть обстригла своє довге волосся, бо воно стало слабким, і тепер постійно носила тонку хустку.
— Ти приїдеш на зиму? — запитала вона якось у грудні.
— Обов’язково. Здам останній залік і відразу на вокзал.
Дарина дуже боялася цієї зустрічі. Вона хотіла попросити маму сказати, що вона поїхала до родичів, аби він не бачив її такою — виснаженою, з темними колами під очима. Але Павло приїхав раніше, ніж вона очікувала.
Він зайшов у кімнату, коли вона дрімала. Віра Миколаївна просто мовчки відчинила йому двері, не в силах щось пояснювати.
Павло сів на край ліжка. Коли Дарина розплющила очі, він не відвів погляду і не злякався.
— Привіт, художнице, — тихо промовив він.
— Тепер ти бачиш, — Дарина відвернулася до стіни. — Я не хотіла, щоб ти знав.
— А листа Миколаю ти вже написала? — він спробував посміхнутися, хоча голос його здригнувся.
— Павле, це вже не іграшки. Це не фарби й не кошеня. На це треба такі гроші, яких у нас ніколи не буде. Мама вже все, що могла, зробила. Це неможливо.
— А ти все одно напиши. Ми ж домовлялися — просити треба те, що здається нездійсненним.
Дарина тремтячою рукою написала на клаптику паперу лише одне слово: «Жити».
Павло забрав папірець і пішов. Тієї ночі він не спав. Він розсилав листи в усі фонди, які зміг знайти в інтернеті. Він писав історію про дівчину, яка малює зірки, прикріплював фотографії її картин. Створив сторінку в соцмережах, де просив допомоги у кожного. Спершу відгукувалися знайомі, потім однокурсники, потім зовсім чужі люди.
На святвечір вони сиділи втрьох у маленькій кухні. Вечеря була скромною.
— Бачиш, дива не сталося, — Дарина ледь торкнулася ложкою куті. — Миколай, мабуть, теж на пенсії.
— Йому просто треба було трохи більше часу на підготовку, — відповів Павло, дивлячись у вікно.
Через кілька днів батьки Павла покликали його до вітальні. На столі лежав конверт.
— Синку, ми з мамою порадилися… Ми ж збирали гроші на ту маленьку квартиру для тебе, пам’ятаєш? Бабусин спадок. Ми думали, ти там житимеш після навчання. Але зараз ці гроші потрібніші в іншому місці. Ти вже дорослий, ти сам вирішуй.
Павло взяв конверт і побіг до сусідів. Коли він виклав гроші перед Вірою Миколаївною і розповів про суми, що надійшли від фондів та звичайних людей, вона вперше за довгий час заплакала не від розпачу, а від надії.
Лікування було довгим і важким. Але через рік, коли знову випав сніг, Дарина вже сама стояла на кухні й готувала святковий стіл. Її волосся знову відросло, а на щоках з’явився румʼянець. Листа вона більше не писала. Вона просто підійшла до Павла, який допомагав їй прикрашати ялинку, і міцно його обняла.
Вона знала, що справжній чарівник не живе на полюсі й не літає на санях. Він просто живе в квартирі навпроти, носить звичайні джинси й завжди готовий віддати свою найкращу вудку заради її мрії.
Листів вона більше не писала, бо мала все, що хотіла. Багато років по тому вона помагала писати їх вже для їхніх дітей.
