Дарина знала і розуміла, чого то Мирон вкотре проходив повз її ворота. Не було йому діла на глухій, дальній вулиці сільській де лиш двоє хат жилих і є – її і тітки Параски. Привітатись, перекинутись двома словами нічого не означаючими було для Дарини ще тим випробуванням, адже на душі і досі гірким тягарем лежав Миронів учинок, хай і минуло 30 років. А того разу він таки зважився на розмову

Дарина знала і розуміла, чого то Мирон вкотре проходив повз її ворота. Не було йому діла на глухій, дальній вулиці сільській де лиш двоє хат жилих і є – її і тітки Параски. Привітатись, перекинутись двома словами нічого не означаючими, було для Дарини ще тим випробуванням, адже на душі і досі гірким тягарем лежав Миронів учинок, хай і минуло 30 років. А того разу він таки зважився на розмову.

Про те, що Мирон у село повернувся, Дарина дізналась чи не першою, бо ж де таку новину тітка Параска не перекаже? Хоч і жила старенька аж ген, під лісом де у сусідстві лиш дуб віковий і молоді граби, а усі новини сільські знала, так, ніби й справді їх сорока на хвості у двір приносила.

— Так ось, що кажу, – тараторила себе з думки збиваючи старенька, – Прибув ще вчора зранку на фурі. Та ти сядь, – говорить далі не вдоволена тим, що Дарина порається біля плити і не дивиться їй в очі, – Ото як було, біля старої хати Пилипчиної, ну діда Мирона, то так усе добро із фури вигрузили. А там! Там скажу тобі скільки добра, що три хати обставити можна. Ото лиш одного не знаю, – зітхнула важко Параска, – чого то він на старість приїхав додому і що то у нього вийшло із Тамарою таке, що він оце повернувся.

Дарина ж уже вкотре перемішувала кашу і бажала лиш одного, аби вже тітка Параска пішла. Перед очима пливли і пливли непроханими гостями спогади минулого, яке вона так давно намагалась забути.

З Мироном вони на танцях познайомились. Чи було то взаємно, чи ні, але з першим же поглядом на статного красеня дівчина втратила сон і спокій.

Мирон же проводжав додому, кликав на побачення і обіцяв що як діжде його, то за два з половиною роки зіграють і весілля. Навіть засватав він Даринку, якраз перед випроважанням. Даринка пов’язала його рушником і твердо пообіцяла діждати.

От так і жила відтоді на два будинки. Зранку вдома, а потім до свекрухи майбутньої біжить. Та її вже “донею” кликала. Не цуралась і до роботи майбутню дружину свого сина поставити. Руками невістки майбутньої і вибілили і пофарбували усю господу. А як? Весілля ж грати тут будуть.

Та от, писати Мирон став все рідше, а як прийшов термін йому повертатись, то й не було його. Ото лиш одного дня зібрались його батьки і поїхали кудись у місто. Вже потім люди переказали, що на весілля до сина їздили. Одружився Мирон із якоюсь міською. З Даринкою, навіть і говорити не став, чи щось пояснювати.

Тридцять років минуло, а та історія і досі Дарині на душі важким каменем лежить. Довго вона не могла до тями прийти і зради тієї пережити. Та й свекруха, та що “донечкою” кликала селом ходила і все про Даринку:

— Та де так ще у сім’ю влазили? Хто таке бачив? Не встигла і заміж вийти, а все мені “мамо і мамо”. Що не день, то в мене на порозі. От і домамкалась.

Поїхала Дарина у місто навчатись. Заміж вийшла пізно, за тридцять їй було. Хоч і мала кавалерів та все до себе нікого не підпускала.

Розлучилась Дарина за десять років сімейного життя, не змогла полюбити чоловіка так, як кохала Мирона. Діти в місті навчались, а вона поїхала маму глядіти в село рідне, та так і залишилась у її хаті, коли старенької не стало.

А Мирон уже втретє за день вулицею повз двір Дарини ішов. Хоч у роках, а все ще статний красень. Іде і ніби випадково, саме тоді, як Дарина чи коло пасіки порається, чи корову у череду жене.

Посміхнеться Мирон Дарині, кине два три слова і стане, ніби чекає чого, а жінка свою справу далі робить, не бачить уже перехожого, забула.

— Важко тобі самій, Даринко, без чоловіка, – почав сьогодні, – Дивлюсь, ти як білка у колесі: все крутишся і крутишся. Воно б легше у парі віка звікувати.

Даринка головою похитала прекрасно розуміючи до чого хилить Мирон. На щось таке вона власне і очікувала:

— Бачиш, як доля повернула? – знову Мирон починає. – Може й зможемо ми з тобою помилку молодості виправити і на наш вік припаде щастя? Я ж і розлучився, бо, як не старався, а такого кохання, як до тебе було ніде й не знайшов. Ти подумай Даринко, подумай.

Пішов Мирон далі вулицею, а Даринка що робила вже й забула. Хотіла наздогнати, так багато сказати, вилити йому усі сльози і ночі безсонні, а потім обійняти так, як мріяла усі ці роки.

А поглянула йому у слід. Хіба то її Мирон? Чужий чоловік який десь там прожив своє, окреме від неї життя. Чого вернув з речами? Який він? Чи й справді через любов до неї сім’я не склалась, а може, то у нього характер такий “добрий”, що після тридцяти років шлюбу жінка на двері з речами вказала?

І хоче Дарина спробувати наздогнати молодість, повернути свого Мирона, а чи варто те робити після тридцяти років розлуки?

Автор Анна Корольова.

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page