Вечірнє місто за вікном дихало вогкою прохолодою пізньої осені. Артем повернувся додому пізніше, ніж зазвичай — затори та нескінченні думки про майбутню покупку виснажили його. Навіть запах нової шкіри, який він уявляв уже кілька місяців, здавалося, лоскотав ніздрі. Квартира зустріла його звичним теплом, але на вішаку в передпокої висіло знайоме пальто кольору стиглої вишні.
«Знову Наталя», — промайнуло в голові. Він зітхнув. Наталя була найкращою подругою його дружини Олени ще зі студентських років. Артем ставився до неї з повагою, але сьогодні хотілося просто тиші та вечері.
З кухні долинав приглушений шепіт, переривчастий і важкий, наче кожне слово давалося зі зусиллям.
— Ви чого тут шепочетеся? — Артем відчинив двері, намагаючись додати голосу бадьорості.
Наталя швидко відвернулася, витираючи очі, а Олена, бліда й напружена, підвелася назустріч чоловікові.
— Артеме, добре, що ти прийшов, — голос дружини тремтів. — Ти ж знаєш про ситуацію з малим… з Максимком. Ми говорили, що йому потрібна допомога за кордоном.
— Знаю, Олено. Співчуваю, звісно, — Артем почав мити руки, намагаючись не дивитися на гостю. — Але ми ж обговорювали це. У нас зараз свої плани. Дуже важливі плани.
— Йому стало гірше! — вигукнула Олена, і в цьому вигуку було стільки відчаю, що Артем завмер. — Часу майже не залишилося. Рахунок іде не на місяці, а на дні. Лікарі там, у Мюнхені, готові прийняти, але сума… вона непідйомна для однієї людини.
Артем вимкнув воду і повільно повернувся до жінок.
— Давай без емоцій, — він намагався говорити розсудливо, як справжній чоловік. — Ми не мільйонери. У нас є певні заощадження, на які ми розраховували роками. Ми відмовляли собі в усьому: жодних морів, жодних зайвих витрат. Старий батьків «Ланос» уже дихає на ладан. Мені потрібна машина для роботи, ти ж знаєш.
Наталя, яка до цього мовчала, нарешті підняла голову. Її очі були червоними, а обличчя здавалося сірим від безсоння.
— Артеме, я не прошу в тебе подарунку, — тихо промовила вона. — Я обійшла всі пороги. Фонди ставлять у чергу, перевіряють папери тижнями, а в Максимка немає цих тижнів. Він зараз дихає лише завдяки апаратам. Кожна ніч для мене — це молитва, щоб він дотягнув до ранку. Я зібрала майже все. Не вистачає останньої частини. Тієї самої суми, яка лежить у вас на рахунку.
Вони перейшли до вітальні. Сіли на диван, але атмосфера була такою густою, що важко було дихати. Наталя дивилася в одну точку на килимі. Вона вже втомилася плакати, втомилася просити, втомилася відчувати сором за те, що змушена благати про допомогу.
Артем міцно стиснув кулаки. Він бачив перед собою не нову «Тойоту», про яку мріяв, а стіну. Стіну, яку він сам збудував навколо свого комфорту.
— А як же державні програми? — з надією запитав він. — Може, соцмережі? Телебачення? Зараз же всі так збирають.
— Ми запустили все, Артеме, — втрутилася Олена. — Але збори йдуть повільно. Розумієш? Якщо не зробити цей крок зараз, то завтра вже не буде кому допомагати.
Артем подивився на дружину. В її очах він побачив не просто благання, а розчарування. Це заболіло сильніше, ніж втрата мрії про авто.
— Я збирав ці гроші три роки, — сказав він, дивлячись у вікно. — Кожна копійка — це мої понаднормові, мої вихідні. Я хотів, щоб ми нарешті жили як люди. Наталю, у малого є батько… Де він?
Наталя гірко посміхнулася. — Він пішов, як тільки почув, що прогноз невтішний. Сказав, що не зможе дивитися, як згасає його власна дитина. Виявився занадто «чутливим».
Артем відчув, як усередині щось тьохнуло. Він згадав їхню з Оленою історію. Давню, приховану глибоко в пам’яті, як стару рану, що не гоїться.
Кілька років тому, коли вони тільки починали спільне життя, Олена теж сяяла. Вона принесла звістку про те, що їх скоро буде троє. А він… він злякався. Тоді не було квартири, не було стабільної роботи. Він знайшов сотні «логічних» аргументів. Переконав її, що «ще не час», що треба спочатку стати на ноги, забезпечити майбутнє.
Олена тоді підкорилася. Але після того в їхньому домі оселилася тиша. Довгі роки консультації, аналізи — і вердикт лікарів: шансів майже немає. Та стара помилка стала тінню, яка ходила за ним по п’ятах. І от зараз, дивлячись на Наталю, він все це згадав.
— Я не можу дати гарантій, що це допоможе, — тихо сказав він, закриваючи обличчя руками.
— Ніхто не дасть, — відповіла Наталя. — Але це шанс. Єдиний.
Вона підвелася. — Дякую, що вислухали. Я піду. Мені треба до малого.
Олена пішла проводити подругу. Коли вона повернулася, вона навіть не подивилася в бік чоловіка. Мовчки почала прибирати на кухні, гуркочучи посудом. Це було гірше за крик.
— Олено, ну зрозумій мене! — вигукнув він, заходячи на кухню. — Я не монстр. Але я не можу врятувати весь світ! Чому я маю віддавати все, що заробив важкою працею, на чужу дитину?
— Бо вона не «чужа», Артеме, — холодно відповіла дружина. — Вона — людина. А ти… ти просто вимірюєш життя в кінських силах і шкіряних салонах. Знаєш, я думала, що ми втратили можливість мати дітей через долю. А тепер бачу — можливо, це тому, що ти просто не готовий бути батьком.
Вона пішла в спальню і зачинилася.
Артем сидів у темряві вітальні кілька годин. Телевізор миготів без звуку. Він уявляв свою майбутню машину: її блиск, запах, те, як колеги будуть заздрити. А потім уявляв п’ятирічного хлопчика в білій палаті, який бореться за кожен подих.
«Якщо я куплю ту машину, я ніколи не зможу спокійно нею їздити», — зрозумів він. — «Кожен поворот керма нагадуватиме мені про те, яка ціна цього заліза».
Він підвівся, взяв банківську картку і ключі від старого авто. Олена навіть не вийшла з кімнати.
Дорога до будинку Наталі здавалася нескінченною. Старий «Ланос» деренчав, пічка майже не гріла, але Артему було байдуже. Він піднявся на потрібний поверх. Двері відчинила мама Наталі — жінка з обличчям, поораним зморшками відчаю.
— Артеме? Щось сталося? — вона злякано притиснула руки до грудей.
— Наталю, вийди на хвилину, — покликав він.
Коли подруга дружини з’явилася на порозі, Артем просто простягнув їй пластикову картку.
— Ось. Тут усе. Код на папірці.
Наталя дивилася на картку, наче на інопланетний об’єкт. Вона не вірила своїм очам.
— Артеме… як же… ? Твоя машина?
— Залізо почекає, — буркнув він, відчуваючи дивну суміш сорому й полегшення. — Головне, щоб малий видерся. Позвони мені, як будуть новини.
Він розвернувся і пішов до ліфта, не чекаючи на подяку. Йому було ніяково. Він не почувався героєм — він почувався людиною, яка просто нарешті зробила те, що мала зробити давно.
Вдома панувала тиша. Артем зайшов у спальню, сів на край ліжка.
— Олено, — тихо покликав він. — Я був у Наталі. Грошей більше немає. Машини теж не буде.
Олена миттєво розвернулася, її очі заблищали в темряві. Вона нічого не сказала, просто пригорнулася до нього так міцно, наче боялася відпустити. У цих обіймах було прощення за все: за сьогоднішню розмову і за ту стару помилку, яка роками стояла між ними.
Минув місяць. Грудень засипав місто снігом. «Ланос» Артема остаточно здався і заглох посеред вулиці, тому тепер він їздив на роботу метро. Але дивно — він не почувався нещасним.
Одного вечора задзвонив телефон. Це була Наталя.
— Артеме, Оленко! Ми вдома! Лікарі кажуть, що найгірше позаду. Максимко вже намагається сам ходити. Він… він житиме. Дякую вам.
Коли Артем поклав слухавку, він побачив, що Олена плаче. Але це були сльози радості.
— Знаєш, — сказала вона, витираючи щоки, — мені здається, що добро завжди повертається. Тільки в іншому вигляді.
За тиждень Артем повернувся з роботи втомлений. Начальник знову робив зауваження за запізнення, а в метро було занадто тісно.
— Вечеря на столі, — крикнула Олена з кухні. Її голос звучав якось незвично — дзвінко, майже як колись у студентські роки.
Артем сів за стіл, почав їсти. Олена сіла навпроти, підперла щоки руками й загадково дивилася на нього.
— Чого ти так на мене дивишся? — посміхнувся він. — Щось знову з машиною? Я вже відклав перші дві тисячі гривень, через десять років куплю нову, обіцяю!
— Машина почекає ще трохи, — тихо сказала вона. — Бо нам тепер треба буде витратитися на дещо інше. Набагато менше за розміром, але набагато важливіше.
Артем завмер із ложкою в руках. Він боявся навіть дихнути, щоб не розвіяти цей момент.
— Ти… ти серйозно? Але ж лікарі казали…
— Лікарі теж іноді помиляються, Артеме. Або просто стаються дива, коли ти їх зовсім не чекаєш.
Він підхопив її на руки й кружляв по маленькій кухні, поки в обох не запаморочилося в голові. Тієї ночі він довго не міг заснути. Він лежав, слухаючи дихання дружини, і думав про те, що життя — це дивовижна річ. Він віддав гроші за метал, а натомість отримав те, чого неможливо купити за жодні мільйони у світі.
Надворі падав сніг, вкриваючи місто чистою білою ковдрою. Артем знав: тепер усе буде інакше.
