— Ти хоч усвідомлюєш, що зараз накоїла? — голос чоловіка тремтів від обурення, перекриваючи шум офісного кондиціонера. — Оксана телефонувала мені в сльозах! Вона стояла в «Сільпо» з повним візком продуктів для дитини, а на касі їй при всіх сказали: «Відмова, рахунок заблоковано». Ти уявляєш цей сором? Люди в черзі зітхали, касирка дивилася як на злодійку! Ти вирішила так принизити мою рідну сестру?
Я повільно підвела погляд від монітора, відчуваючи, як усередині все кам’яніє. За скляною перегородкою мого кабінету співробітники маркетингового відділу раптово зацікавилися своїми паперами, хоча я точно знала: кожен з них зараз ловить кожне слово Андрія.
— Андрію, заспокойся. Ми в моєму офісі, — мій голос звучав дивно спокійно, хоча серце калатало десь у горлі.
— Не буду я заспокоюватися! — він замахав руками, ледь не зачепивши вазу на полиці. — Ти дала їй цю картку, щоб допомогти, а тепер забираєш її в найбільш невідповідний момент? Це дріб’язковість, Катю! Це просто низько!
— Ходімо в переговорну, — я встала, поправила піджак і, не чекаючи його відповіді, рушила до виходу. — Зараз же
Ми пройшли повз заціпенілу секретарку Юлю. Я лише кивнула їй, мовляв, «усе під контролем», хоча насправді відчувала безмежну втому, що накопичувалася місяцями.
У переговорній я щільно зачинила двері й опустила жалюзі. Андрій продовжував міряти кімнату кроками.
— Ну? — кинув він, зупинившись навпроти мене. — Поясниш цей демарш?
Я сіла на край столу, розглядаючи чоловіка. Колись я захоплювалася його енергією, але зараз бачила лише зморшки втоми біля очей і якусь нову, неприємну мені впертість.
— Андрію, згадай нашу розмову пів року тому, — почала я, намагаючись підбирати слова. — Коли твоя сестра залишилася без роботи з малим Данилком на руках. Що я сказала?
— Ти сказала, що підтримаєш її!
— Я сказала, — поправила я його, — що відкрию додаткову картку до свого рахунку суто для нагальних потреб. Оплата садочка, ліки для малого, базові продукти, комунальні послуги. Я чітко окреслила межі. Ти ж пам’ятаєш? «Тільки необхідне».
Андрій фиркав, схрестивши руки. Його поза випромінювала егоїстичне невдоволення.
— І що? Вона так і робила! Вона ж не на вітер їх кидала!
Я дістала смартфон і кількома рухами відкрила банківський застосунок. Екран світився цифрами, які красномовно розповідали історію останніх місяців.
— Давай подивимося разом, — я простягнула йому телефон. — Перші два місяці — зразково. Ось чеки з аптек, ось оплата за розвивальні гуртки Данила. Суми помірні, я навіть не заглядала туди. Але поглянь на виписку за останній місяць.
Я почала гортати список транзакцій.
— Понеділок, одинадцята ранку. Салон краси в центрі міста. Сума… скажімо так, за ці кошти можна було тиждень годувати дитину якісними продуктами. Середа, вечір. Дорогий італійський ресторан. П’ятниця — бутик брендового взуття. Андрію, це теж «нагальні потреби» для жінки, яка нібито перебуває у скруті?
Чоловік мовчав, розглядаючи назви закладів на екрані. Його впевненість помітно похитнулася, але він не збирався здаватися.
— Можливо, це був діловий обід? Вона ж шукає роботу, їй треба виглядати презентабельно! — пробурмотів він, уникаючи мого погляду.
— Шукає роботу вже півтора року? — я сумно всміхнулася. — У дорогому ресторані в робочий час? Знаєш, що мене найбільше зачіпає? Не те, що ці гроші пішли на розваги. А те, що кожного вечора ти розповідав мені, як Оксана плаче, бо не має за що купити синові нові кросівки. А в цей самий час вона купувала собі сумочку за ціною мого тижневого заробітку.
Я згадала, як усе починалося. Ще два роки тому ми були звичайною парою. Я працювала менеджером, Андрій мав невеликий бізнес із продажу будівельних матеріалів. Ми мріяли про власну квартиру, збирали кошти, подорожували бюджетно, але були щасливі.
А потім мені запропонували посаду директора у великому холдингу. Це був шанс, про який не мріють двічі. Величезна відповідальність, нічні дзвінки, відрядження, але й винагорода була відповідною.
Андрій спочатку підтримував мене. Ми навіть відсвяткували моє призначення в маленькому затишному кафе.
Проте згодом його справи пішли на спад. Криза, логістичні проблеми… Він закрив склад, потім офіс. Я не дорікала йому. Навпаки, казала: «Відпочинь, знайди себе, я все витягну». І я тягнула. Працювала по чотирнадцять годин, приходячи додому лише для того, щоб упасти в ліжко.
Саме тоді в нашому житті з’явилася Оксана. Її звільнення стало для Андрія важким випробуванням. Він став моїм «сумлінням». Кожного ранку за сніданком я чула лише про те, як важко самотній матері, як несправедливий світ до його сестри.
— Катрусю, — казав він, підливаючи мені каву, коли я намагалася паралельно відповідати на робочу пошту. — Оксані знову відмовили. Кажуть, надто кваліфікована. А в дитини в садочку свято, треба костюм купити… Може, допоможемо?
Я кивала, переказувала кошти, навіть не рахуючи. Мені було легше віддати гроші, ніж слухати ці нескінченні розповіді про чужі біди, коли в мене самої голова розривалася від графіків та звітів.
— Слухай, — сказала я одного разу, коли Андрій знову почав свою пісню про «важку долю». — Давай зробимо простіше. Я випущу для неї карту. Нехай вона сама купує все необхідне. Так ти не будеш почуватися прохачем, а вона — приниженою. Тільки попередь: це не безлімітний кредит на розкоші.
Андрій тоді так зрадів, що вперше за довгий час обійняв мене по-справжньому міцно. Мені здалося, що проблема вирішена. Як же я помилялася.
— Ти заблокувала її без попередження, — повторив Андрій у переговорній, вириваючи мене зі спогадів. — Це просто не по-людськи. Вона тепер каже, що ноги її не буде в нашому домі.
— Це найкраща новина за сьогодні, — відрізала я. — Бо я втомилася бути банкоматом для людей, які мене навіть не поважають. Подивися на мене, Андрію.
Я підійшла до дзеркальної стіни. Звідти на мене дивилася жінка з блідим обличчям і темними колами під очима.
— Мені тридцять два. Я не пам’ятаю, коли востаннє була у відпустці. Я п’ю каву відрами, щоб просто прокинутися. Я забезпечую нас, твою сестру, допомагаю твоїм батькам. А що я отримую натомість?
Андрій мовчав, розглядаючи свої носки.
— Ти хоч раз за останній місяць запитав, як минув мій день? — мій голос став тихим, але в ньому з’явилося щось таке, від чого він здригнувся. — Ні. Ти запитував, чи не можу я переглянути ліміт, бо Оксані «треба на ремонт». А вона в цей час купувала косметику преміум-класу на мої кошти.
Я згадала минулу суботу. Я працювала над важливим контрактом удома, обкладена паперами. Андрій сказав, що поїде до Оксани допомогти з краном, що протік.
Я залишилася сама, замовила піцу, яку так і не з’їла. А виписка показала, що в той вечір вони разом були в заміському комплексі. Вечеря на трьох. Все оплачено моєю працею.
— Ти знав, що вона там була? — запитала я прямо.
— Я… я просто хотів, щоб вона трохи розвіялася. Вона була в такому пригніченому стані… — він почав виправдовуватися, і це виглядало жалюгідно.
— За мій рахунок? Поки я сиділа над звітами? Ти вважаєш це нормальним?
Андрій підійшов до вікна, дивлячись на потік машин на проспекті. Його егоїзм не дозволяв йому визнати провину повністю.
— Ти стала надто черствою, Катю. Гроші тебе змінили. Ти тепер на все дивишся через цифри.
Ці слова стали останньою краплею. Я відчула, як усередині щось остаточно обірвалося. Жодного жалю, лише крижана ясність.
— Якщо «черствість» — це небажання дозволяти себе обкрадати та обманювати, то нехай буде так, — я повернулася до свого столу і взяла блокнот. — Мені треба працювати. У мене за десять хвилин нарада.
— І це все? — він обернувся, здивований моїм тоном. — Ти просто виганяєш мене?
— Я прошу тебе піти додому. Мені треба подумати, Андрію. Про нас. Про те, чи є в цьому союзі ще щось, окрім мого фінансування твоїх сімейних обов’язків.
Коли двері за ним зачинилися, я не розплакалася. Навпаки, я відчула неймовірну легкість, наче з моїх плечей зняли величезний, брудний мішок.
Я повернулася до кабінету. Юля делікатно поставила на стіл свіжий чай.
— Катерино Ігорівно, ви просили підготувати документи по тендеру. Ось вони.
— Дякую, Юлю.
Я відкрила теку. Цифри, графіки, стратегії — це був світ, де все було логічно. Де зусилля давали результат. Чому ж у особистому житті все виявилося так складно?
Весь вечір телефон вібрував від повідомлень. Оксана писала щось про «сімейні цінності» та «нечутливість». Андрій надсилав довгі тексти про те, що він «не знав деталей», але я «перегнула палицю». Я не читала їх до кінця. Просто видаляла.
Я згадала, як ми колись мріяли про маленький будиночок біля лісу. Як він обіцяв, що ми завжди будемо командою. Де була ця команда, коли я працювала до другої ночі, а він у цей час обговорював з сестрою, куди вони підуть обідати завтра за мій рахунок?
Вже пізно ввечері, коли офіс спорожнів, я вийшла на терасу. Місто сяяло мільйонами вогнів. Я вдихнула холодне повітря і раптом зрозуміла: я більше не хочу нікого рятувати. Я хочу, щоб рятували мене. Або хоча б просто не заважали мені дихати.
Я дістала телефон і написала лише одне коротке повідомлення мамі: «Привіт. Ти була права. Я завтра приїду на вихідні. Нам треба поговорити».
Я знала, що попереду буде важка розмова з Андрієм, можливо, тривалий процес розірвання стосунків, поділ майна і багато неприємних слів від його родини.
Але зараз, стоячи під зоряним небом, я вперше за довгий час відчула себе вільною. Картка була заблокована. І не лише банківська. Я заблокувала доступ до своєї душі для тих, хто вмів лише брати.
Я повернулася в кабінет, вимкнула світло і вийшла, не озираючись. Попереду була нова історія. Моя власна. Без чужих боргів і чужого егоїзму.
Головна картинка ілюстративна.
