— Ти серйозно хочеш, щоб я залишилася тут із твоєю мамою в лікарні, а ти поїхав із хлопцями в Карпати у той ваш «зимовий похід»? — Олена стояла на кухні, тримаючи телефон із повідомленням від Галини Петрівни, і її голос дрижав від напруги. — Я узяла три нічні зміни щоб узгодити графік і поїхати з тобою в ті гори, де мені й не мріялось бути! А тепер ти кажеш, що я маю сидіти в Черкасах, бігати по лікарях, поки ти кататимешся на лижах?

Максим зупинився біля дверей із напівзапакованим рюкзаком, повернувся й подивився на неї так, ніби вона просила викинути останню тисячу на вітер.

— Олено, ну ти ж розумієш, — почав він тим самим спокійним тоном, який завжди змушував її відчути себе винною, — ми з хлопцями все спланували ще в листопаді. Це ж не жарти, все пропаде. Мама в стаціонарі, хтось має бути з нею. Ти ж сама казала: «Якщо щось станеться, відкладемо». Але ти повинна лишитись. а я поїду бо заплачено і всі гроші пропадуть. Ні, ну не тобі ж з моїми друзями їхати одній, га? ну а я триматиму руку на пульсі, дзвонитиму.

— Дзвонитимеш? — Олена поклала телефон на стіл так, що він клацнув об дерев’яну поверхню. — Ти вчора навіть не передзвонив, коли їй стало зле! Сказав: «Мамо, несу сумки з «АТБ», передзвоню». А тепер я маю поступитись відпусткою заради твоєї матері, серйозно?

Він зітхнув, поставив рюкзак на підлогу й підійшов, намагаючись узяти її за руку, але Олена відступила до холодильника.

— Слухай, — продовжив він м’якше, — ти ж знаєш моїх друзів. Там все потріні люди. А я поїду, сфотографую полонину, пришлю тобі. Повернуся — і влітку поїдемо кудись удвох, обіцяю.

— Влітку? — Олена розсміялася, але сміх був гіркий. — Ти обіцяв море торік, а ми витратили 2 5000 на ремонт ванної в «хрущовці». Ти обіцяв дачу тільки на вихідні, а я там ціле літо полола город. Тепер «влітку»? Я більше не вірю твоїм обіцянкам, Максиме.

Він глянув на годинник, потім на рюкзак.

— Так, давай так я доїду на місце і ми поговоримо.

— Ні! — Олена підвищила голос. — Ти їдеш один. І нехай це буде твій «зимовий похід». А я подумаю, чи потрібен мені чоловік, який покидає маму в стаціонарі.

Максим знизав плечима, підхопив рюкзак і вийшов. Двері зачинилися з тихим клацанням, і Олена залишилася сама на кухні, дивлячись на порожню чашку.

Олександр і Олена святкували третю річницю подружнього життя в затишній двокімнатці в Черкасах, де кожна деталь нагадувала про їхні спільні зусилля: кухня з шафами з «Епіцентру», вітальня з диваном за 12000 гривень з «Jysk», спальня з ліжком, яке вони збирали вдвох до третьої ночі.

Вони встигли облаштувати побут, завершити ремонт і навіть подумати про дитину, але вирішили почекати — спочатку насолодитися один одним, накопичити на машину й закрити кредит за отой величезний телевізор.

Галина Петрівна, мати Олександра, дзвонила щотижня з одним і тим самим питанням:

— Ну коли ж ви зробите мене бабусею? Я вже й пелюшки купила на базарі за 250 гривень!

Олена сором’язливо посміхалася, а Олександр віджартовувався:

— Скоро, мамо. Спочатку ремонт у спальні доробимо, а то стіни ще з радянських часів. Та й на авто треба назбирати.

Олена завжди погоджувалася. Олександр був старший на вісім років, і з перших днів здавався їй втіленням розсудливості. Він одразу дав зрозуміти: у сім’ї головний — він.

Олена, яка виросла в Смілі, де мама з татом усе вирішували разом, спочатку сприймала це як турботу, але з часом бажання відсувалися на задній план.

— Давай відпустку в мами на дачі проведемо, — запропонував Олександр, коли вони вечеряли гречкою з котлетами. — Економно, спокійно, і мама буде рада — город треба перекопати. Я паркан полагоджу, ти — з грядками.

Олена не любила город — її руки звикли до сканера на прийомці товару. Але відмовити свекрусі не змогла: Галина Петрівна пекла пиріжки з вишнею й розповідала, як у 1986-му стояла в черзі за цукром.

— Гаразд, — погодилася Олена. — Тільки на два тижні, добре?

Дача виявилася пеклом: комарі, відра з колодязя, важкі тачки із землею. Олександр лагодив сарай, огорожу, Олена полола грядки. Повернення до Черкас стало полегшенням.

Міське життя радувало більше: робота, вечірні прогулянки, кава з подругами. Дачу відвідували раз на місяць — консервація, прибирання. Але наступного літа Олена відмовилася.

— Тоді ремонт у спальні, — запропонував Олександр, розгортаючи каталог.

— А море? — Олена показала фото Одеси. — Ми ж домовлялись.

— Море — емоції на тиждень, а нова спальня — на роки. Що практичніше?

Вони взялися удвох: Олександр фарбував, Олена клеїла. Витратили відпустку й 22 000 гривень. На море не залишилося.

— Ти ж хотіла оновити дім, — резюмував він.

— Відпочинок теж важливий, — заперечила Олена.

— На наступний рік. Море нікуди не втече.

Вона змусила дати слово.

Останній рік минув буденно. Олександр повертався з автосервісу, сідав за комп’ютер — «World of Tanks», чати в «Viber». Олена готувала, прала, прибирала.

Вечорами — серіали. Вихідні: «Сільпо» на продукти, візити до батьків. Щомісяця — посиденьки з друзями Олександра. Олена не любила їх: розмови про футбол, про авто вона сиділа осторонь.

Олександр обожнював.

— Це мій релакс, — казав він.

Одного грудневого вечора друзі розповіли про похід у Карпати — і в ньому спалахнула ідея.

— Хлопці пропонують на Новий рік у Яремче, — сказав він Олені. — Хата на вісім осіб, чан, лижі. Економно!

— Але відпустка влітку. Зима, мороз. І я на змінах.

— Різдво, Новий рік — офіційні. Договорися, відпрацюєш. Ти ж хотіла гори!

Олена пішла на поступки: домовилась про заміну, відпрацьовувала за інших зміни подвійні, узяла нічні. Відмовилися від поїзда — машинами. Орендували хату.

За день до від’їзду — дзвінок Галини Петрівни.

— Олено, мені зле Прибирала на дачі, впала. Швидка везе в стаціонар.

Олена до останнього не магла повірити, що чоловік вирішить все ж їхати. Мама в стаціонарі, ну яка відпустка, які гори. Але Олександр навіть не відвідав маму: довго збирався, потім рушив відпочивати так, ніби абсолютно нічого не сталось.

Олена поїхала до свекрухи, поговорила зі спеціалістами. Три дні свекруха була у стаціонарі, ще три Олена була із нею в її домі аби впевнетись, що все добре.

А потім узяла і замовила гарячий тур до теплого моря. Десять днів на пляжі під пальмами і теплим сонцем. Витратила всі заощадження. але поїхала навіть нікого не попередивши.

Олександр, як і обіцяв, надіслав фото засніженої Говерли: «Добралися. Мороз тобі б не сподобалось. Катаємось на лижах. Ти все одно не вмієш.». Про маму ні слова, так ніби нічого і не сталось.

Олена відповіла фото бірюзового моря: «І я добралася. +28. Гарного чану, Максиме», і заблокувала номер.

Вона пірнала з маскою, їла морепродукти, танцювала під зорями до світанку. Олександр дзвонив із різних номерів намагаючись зрозуміти, куди без нього могла поїхати дружина, писав повідомлення сповнені обурення за її безвідповідальний вчинок.

Повернувшись, Олена подала заяву на розлучення. Галина Петрівна дзвонила, плакала: «Олено, ну що ж ти. Він же хороший хлопчик».

Олена побажала їй здоров’я, сил й терпіння з таким сином. А в неї попереду — нове життя: без обіцянок «наступного року», без вічної роботи на чужій дачі і без чоловіка, який ставить відпочинок із друзями вище сім’ї.

Головна картинка ілюстративна.