Я сиділа за тим дерев’яним столом у саду, тримаючи в руках склянку з охолодженим квасом, який Марта сама готувала – смачний, з м’ятою і лимоном, – і раптом почула її слова, ніби грім серед ясного неба.

“Виїжджайте. Зараз. Я не можу більше терпіти цей безлад у своєму домі!” – вигукнула вона, дивлячись на мене так, ніби я вкрала в неї останню копійку.

Віталій застиг з виделкою в руці, хлопці – Макс і Міккі – припинили ганяти м’яч по траві і витріщилися на тітку Марту з відкритими ротами. А  я просто не зрозуміла.

Що це? Жарт? Чи раптом їй набрид наш сміх, наші розмови допізна, те, як ми разом смажили м’ясо на мангалі і каталися на човні? Ми ж приїхали як друзі, привезли повні торби продуктів все, щоб зробити цей відпочинок ще кращим.

Чому вона раптом така? Як наш теплий, сонячний тиждень на дачі біля Дніпра перетворився на цю холодну, незрозумілу сварку?

Ми з Віталієм давно мріяли про такий відпочинок – подалі від міського галасу, від його роботи, де він сидить за комп’ютером по 10 годин, і від моєї рутини в маркетингу, де проекти сиплються, як з рогу достатку.

Близнюки, Макс і Миколка, щойно відсвяткували п’ятий день народження – ті маленькі вихори з веснянками і безкінечною енергією, які перетворюють кожен день на пригоду.

“Мамо, а ми поїдемо на море?” – питали вони щовечора, дивлячись мультиками. Але море – то дорого, квитки туди-назад на чотирьох коштували б як крило від літака, плюс готель.

А тут – дзвінок від Віталія: “Світлано, Дмитро з Мартою на дачі біля річки. Запрошують на вихідні! Там ліс, вода, мангал – ідеально для хлопців.” Я зраділа.

Дмитро – старий друг Віталія з університету, той самий, з ким вони колись лазили по скелях в Криму. Марта – його дружина, ми бачилися разів зо два на корпоративах, приємна жінка, завжди з усмішкою. “Звісно, їдемо! – сказала я. – Візьмемо фрукти, чіпси, ігри. Хлопці будуть у захваті.” Чоловік підтримав: “Точно. Два-три дні – і додому. Прекрасно відпочинемо”

Дорога зайняла дві години – ми їхали нашим позашляховиком, який ми купили торік . Хлопці на задньому сидінні грали в “Я шпигун” – “Я бачу щось зелене! – кричав Макс. – Ліс!” Міккі сміявся: “Ні, то яблука в кошику!”

Я ж перебирала в умі чи все поклала в сумки: купальники, нарукавники для плавання, набір Lego для вечорів/ Сонце світило яскраво, радіо грало легку музику, і я думала: “Нарешті відпустка. Без дедлайнів, без ‘мамо, де мій рюкзак’ перед школою.”

Коли ми під’їхали до воріт – стареньких, дерев’яних, з квітами по боках, – Дмитро вже чекав. “Віталій! Світлано! Хлопці!” – гукнув він, обіймаючи друга.

Марта вийшла з будинку – затишного, з білими стінами і великим вікном на річку, – в легкій сукні, з усмішкою. “Ласкаво просимо! Я кімнату підготувала – свіжі простирадла, фрукти на столі.”

Ми вивантажили речі: сумки, кошик з їжею, надувний м’яч для хлопців. “Дякуємо, Марто! – сказала я, поцілувавши її в щоку. – Виглядає як рай. Річка поруч, сад – вау!”

Хлопці одразу побігли до трави: “Мамо, дивись, гойдалка! Ні, качелі ще немає, але гілка міцна!” Марта засміялася: “Потім зробимо. А зараз – обід. Я приготувала м’ясо.”

Вони розмістили нас у гостьовій кімнаті – просторій, з двома ліжками і маленьким для дітей, вікном на сад. “Зручно! – вигукнув Віталій. – Дякуємо, друже.”

Ми вийшли в сад, де мангал уже димів. Марта розливала лимонад: “Сідайте. Шашлик майже готовий.” Діти плескалися біля берега, ловлячи камінці в мілкій воді.

“Обережно, не далеко!” – покликала я. Макс підняв жменю води: “Мамо, тут рибки!” Ми сіли за стіл – плетені крісла, скатертина в квіточку. Дмитро підняв склянку: “За друзів! Давно не бачилися.”

Віталій чокнувся: “Аякже! Пам’ятаєш, як ми в універі на екскурсії до моря збирали виноград? Цілий місяць – сонце, море, пригоди.”

Я відкусила шматок м’яса – соковите, з травами. “Смачно, Марто! Ти майстриня.” Вона посміхнулася: “Рецепт мамин. А ви, Світлано, як там робота? Проекти не заїдають?”

Я зітхнула: “Заїдають, але даєш раду. А хлопці – то взагалі окрема історія. Макс вчора намалював ‘шедевр’ на стіні – абстракція з фломастерів.”

Марта кивнула: “Розумію. У мене теж проекти летять. Але тут – спокій. Розкажіть про себе. Як ваші плани на літо?” Віталій додав: “Ми думали про море, але дача – то золото. Тихо, свіже повітря. Хлопці, ви ж не проти ще пограти біля води?”

Розмова текла, як річка за будинком – спокійно, з жартами. Дмитро розповідав: “В універі ми з Віталієм намагалися рибалити – спіймали тільки черепаху!” Віталій розсміявся.

Перший день минув у блаженстві. Ввечері ми запалили вогнище в альтанці – дрова потріскували, зорі мерехтіли. Діти набігалися – заснули за хвилину в кімнаті.

“У вас тут місце супер для качель, – сказав Віталій Дмитру, коли ми з Мартою прибирали посуд. – На тій липі гілка ідеальна. Дозволь, завтра зроблю – дошку і мотузку тільки.”

Дмитро позіхнув: “Чому б ні? Допоможеш – супер.” Я почула і подумала: “Він завжди такий – руки золоті. Менше роботи для господарів.” Марта додала: “Дякую, Віталію. Хлопці будуть щасливі.”

Наступного ранку ми прокинулися від сміху дітей – вони вже бігали по саду. “Мамо, сніданок!” – гукали вони. Я встала, заварила каву в їхній кухні – затишній, з дерев’яними шафками.

Марта вже нарізала фрукти: “Сідайте. Яблука з саду.” Ми поїли – сир, хліб, джем. “Світлано, а сьогодні що плануємо? – запитала Марта. – Я подумала про пікнік на річці.”

Я зраділа: “Ідеально! Ми візьмемо ігри, фрукти. Хлопці, ви за?” Макс стрибав: “Так! Човен!” Поки чоловіки шукали дошку для качель – Віталій знайшов у сараї, мотузку в сусіда, – я допомагала Марті збирати кошики.

Один – рушники, нарукавники, карти; другий – бутерброди з сиром, чіпси, диня, дві пляшки компоту.

Ми поїхали до кінця села – там пісочок, верби, тінь. Розстелили покривала під дубом. Хлопці бризкалися: “Мамо, вода тепла!” Я стежила: “Не заходьте на глибину, хлопці.”

Чоловіки грали в карти. День минув у тиші, спокої і за приємними розмовами. Саме про такий відпочинок мріє кожен.

Ще два дні були казкою. Віталій повісив качелі: “Готово! Гойдайтеся, хлопці!” Макс кричав: “Вище! Дякую, тату!” У спеку ми загоряли на лежаках, слухали музику. Все було ідеально.

Але на п’ятий день щось змінилося. Марта почала зітхати, посміхатися ніби крізь силу. “Світлано, а ви коли додому? – запитала вона за сніданком.” Я здивувалася: “Ну, ще день-два. Тут так добре – хлопці не хочуть їхати.”

Віталій додав: “Дмитре, давай ще рибалку? Я вудки взяв.” Дмитро кивнув: “Чому ні?” Я мила посуд після сніданку – сама, бо Марта сказала “втомилася”.

“Давай я допоможу,” – запропонувала я, хоча не повинна була б, адже ми були в гостях. Та Марта одразу й погодилась, тож мені довелось стати і мити посуд, уявіть собі.

Не сподобалась мені і реакція господарів на те, що діти знову чашку якусь розбили. Ну це ж діти, як не як, вони граються, активні. Ну розбили ту чашку, чого так різко і негативно реагувати?

Я не розуміла – все ж було весело, чого вони стали такі насуплені різко. Вечорами ми розмовляли допізна раніше, а тепер Марта йшла в свою кімнату ледь глянувши на нас.

Ну та й стіл став бідним. Раніше і салати і страви такі смачні. А тепер якась каша і в кращому випадку котлета, а ні , так узагалі сосиска якась там. Я б посоромилась так гостей годувати, якщо чесно.

А ле апогеєм невихованості стало те, що нас прямим текстом випровадили. Сказали, що нам час їхати в місто, хоча ми й планів таких не мали ще. В місті спекотно шумно і дорого. А тут на дачі ми планували всю відпустку провести: тиша, спокій, діти бігають на подвірї. А тут таке.

Ми їхали додому мовчки. Обом було максимально неприємно. Прикро, що втратили друзів. Подумати тільки: люди мають свій дім, ну невже шкода однієї кімнати? Тим паче, у нас діти, нам важко.

Вже скільки часу минуло а в мене в голові не вкладається: як можна бути аж настільки невихованою людиною, скажіть?

Головна картинка ілюстративна.