Я сиділа на кухні, дивлячись у вікно на занурений у сутінки двір. На столі переді мною остигала чашка кави. Діти вже спали, а чоловік, як завжди, сидів у своїй кімнаті, переглядаючи відео на телефоні. Я відчувала, як гіркота кави переплітається із гіркотою в душі.
У нас із Сергієм двоє дітей, і ми одружені вже десять років. На перший погляд — типова сім’я: працюємо, виховуємо дітей, маємо дім. Але є одна річ, яка давно мене гнітить: Сергій не дозволяє мені мати свій простір і час.
Я не прошу багато. Лише можливість раз у два тижні випити кави з подругою або зайти до когось додому, щоб поговорити про щось, окрім щоденних турбот. Проте кожен мій вихід із дому перетворюється на суперечку.
“Де тебе носить?!” — пише він у смс вже через годину після того, як я виходжу з хати. “Тобі подруги дорожчі за сім’ю? Якщо ти там годинами просиджуєш, то там і ночуй!”
Я намагалася пояснити йому. Казала, що це нормально — мати друзів, підтримувати спілкування. Але Сергій лише відмахується: “То чоловікам тих твоїх подруг байдуже до них, а мені не байдуже. Тому я і дзвоню”. На його думку, турбота — це контроль. Але хіба любов полягає у заборонах і ревнощах?
Найбільше мене вражає те, що він сам нікуди не ходить. Мені здається, що це навмисно. Сергій ніби хоче показати: “Дивись, я ж удома, то чому ти маєш кудись ходити?”
На людях він зовсім інший. Всі думають, що він “золотий чоловік”. Знайомі кажуть, що мені дуже пощастило. Але вони не знають, як насправді виглядає наше життя за зачиненими дверима.
Раніше я думала, що така поведінка — прояв любові. Мовляв, йому просто важливо, де я і з ким. Але з роками прийшло усвідомлення: це не любов, а контроль. Він слухає мене лише тоді, коли йому щось потрібно. Моє бажання чи потреби ніколи не враховуються. Коли я працюю по 10–12 годин на день, то вже не маю часу на себе. А єдиний вихідний раз у два тижні перетворюється на привід для сварки через моє бажання побачитися з подругами.
Я часто думаю: а як в інших сім’ях? Чи є такі чоловіки, які розуміють, що жінка теж має право на відпочинок, на спілкування? Чи це я занадто багато хочу?
Одного разу, коли мені стало зовсім тяжко, я вирішила поговорити з подругою Аліною. Ми зустрілися в кафе. Я розповіла їй усе, що накопичувалося роками. Вона уважно слухала, інколи задавала питання. А потім сказала: “Ти заслуговуєш на свободу, Олю. Нормально хотіти свого простору. Чому ти повинна жертвувати всім заради сім’ї, якщо ти така ж людина, як і він?”
Її слова засіли в моїй голові. Вони змусили мене замислитися над тим, що я боюся змін. Я знаю, що можу впоратися сама. Я працюю, забезпечую сім’ю на рівні з ним, і навіть більше. Але страх — це те, що мене зупиняє. Діти люблять його. І як би я не злилася на нього, я не можу сказати, що він поганий батько.
Кілька тижнів потому ситуація повторилася. Я пішла до Аліни, а через годину він почав писати ті самі звичні повідомлення. Я вирішила не відповідати. Але коли повернулася додому, він завів звичну платівку. “Якщо ти так хочеш своїх подруг, то йди до них! Сім’я тебе не цікавить!”
Цього разу я не мовчала. Я сказала йому все, що відчуваю. Про те, як мене зачіпає його ставлення, про те, як мені хочеться бути просто людиною, а не лише дружиною та матір’ю. Він мовчав. А потім відповів: “Ну і хто тебе слухатиме з двома дітьми? Думаєш, комусь потрібна така жінка?”
Його слова боліли, але водночас у мені прокинувся бунт. Я зрозуміла, що заслуговую на більше. Я заслуговую на повагу, на розуміння. І хоча я ще не зробила остаточного кроку, я знаю, що зміни вже почалися.
Я вирішила поговорити з психологом. Я хочу зрозуміти себе, свої страхи і знайти сили рухатися далі. І, можливо, одного дня я відкрию ці двері й зможу подивитися в майбутнє без страху.
Я ділюся цією історією, бо хочу зрозуміти: чи права я у своїх бажаннях? Хіба це не нормально — хотіти мати час для себе, бачитися з друзями і почуватися повноцінною людиною? Що б ви зробили на моєму місці? Мені здається, що настав час щось змінювати, але чи правильно я думаю?
