День минав при дні, а Оксанка не збиралась, навіть із квартири виходити. Натомість поглинала у великих кількостях італійські фрукти і солодощі. Зустрічала мене біля порогу, мов маму рідну, забирала сумку із рук і йшла на кухню роздивлятись, що ж то я їй там такого смачненького принесла.
Не мала я ні нужди, ні потреби нагальної в тому, аби за кордон виїжджати. Однак оцей шепіт за спиною, та вічне мамине голосіння про те, що я не маю долі, що в тридцять досі мене ніхто до вівтаря не покликав, таки відправили мене подалі від того усього.
Спочатку я працювала із сусідкою, яка мене власне, сюди і привезла. Ми доглядали бабусю стареньку. Однак, та жінка лиш в очі світила, а фактично усю роботу на мої плечі переклала, ще й жалілась мамі в трубку, що мусить мене всьому вчити і як їй важко.
Зрештою, я того не витримала і пішла на першу ж роботу про яку в парку почула. Мені випало діда лежачого глядіти, але я була навіть рада, адже нарешті працювала втричі менше, а отримувала вдвічі більше. Та й особисте життя налагодилось. Я познайомилась із Мирославом і могла ходити на побачення без огляду на ту жінку.
Гроші я заробляла непогані, тож могла і додому надсилати для тата і мами. Вже пізніще мені стало відомо, що батьки собі нічого не залишали, а майже все йшло на те. аби моя сестра молодша мала за що жити у місті.
Галина свого часу втнула штуку. Мало того, що почала зустрічатись із Кирилом своїм знаючи, що він має жінку, так ще й подарувала йому доньку. Бачте. вона думала, що так він точно буде із нею. От тільки Кирило показав чудеса зникнення при погляді на дві смужки.
У моєї сестрички донечка Оксанка на світ з’явилась ще тоді як я була в Україні. Тато і мама Галю дуже шкодували, для неї нічого не жаліли. А вже як бачили Оксану, так слізьми вмивались, бо ж дитина без татка росте.
Я за ці роки племінницю бачила разів із десять. Ну дитина та й дитина. Росте. Лиш слухала про її успіхи і досягнення та періодично сестрі для племінниці переказувала певну суму грошей.
Якою ж для мене новиною було те, що моя племінниця покинула перший курс і вирішила податись на заробітки. Мені мама зателефонувала і стала просити взяти до себе Оксанку:
— Вона хотіла вчителем бути, а тепер розсудила, що більше їй користі буде жити за кордоном. Та й заробіток там кращий. Та й ти в квартирі орендованій живеш із чоловіком, то перший час вона у вас під наглядом там побуде.
Я порахувала такі доводи правильними. Ну і в мене освіта педагогічна, однак трьох років у школі мені вистачило аби збагнути наскільки то титанічна праця. Оксанку я підтримати була готова, навіть, роботу до її приїзду підшукала.
— Ой, а мені лячно так одразу йти працювати. – сказала племінниця. – Я ж мови не знаю, що я там робитиму як я з тією сеньйорою порозуміюсь?
Мені слова Оксани були дивними, але нехай. Ми зійшлись на тому, що вона тиждень освоїться. а потім уже й роботу ми їй підберемо.
Але, минув місяць, а Оксана, як лежала на дивані із телефоном, так і лежить. Біжить до порогу коли я з роботи повертаюсь. Передивляється мої покупки у пошуках смачненького. Я їй за роботу, за те що оренда квартири грошей коштує, харчі, а вона киває головою, робить обличчя кисле і на тому все.
Я вже до мами, до сестри телефоную, кажу, що то не діло і що Оксана приїхала на роботу, а не для того, аби поглинати солодощі і фрукти:
— Вона важко пережила переїзд. Видно, що в тебе дітей немає, ти занадто вибаглива, не можеш увійти в положення, пошкодувати дитину.
Коли на третьому місяці перебування “дитини” у нашій квартирі ми із чоловіком зібрались на море відпочити, Оксана почала із нами збиратись радісно.
— А за який кошт? – запитую у неї, – Та й за квартиру ти мені винна вже двісті євро, тож буде добре, якщо ти їх уже зараз віддаси.
Ой, не мала клопоту, та зробила добре. І мама моя і сестра проти мене повстали, виявилось, що я не маю душі доброї і почуттів родинних. Сказали, аби я “дитину” відправила назад додому.
Сміх і гріх. Три місяці годувала, та ще й повинна дорогу додому оплатити?
Таки Мирослав не витримав і відправив Оксану власним коштом в Україну. Мама і сестра після того зі мною і спілкуватись не хочуть. Раптом, я стала для них чужою людиною.
От скажіть, як я мала вчинити у тій ситуації? Годувати 20 річну пані тільки тому, що вона мені племінниця? Ну хіба ж я не вірно вчинила?
Головна картинка ілюстративна.
