— Здрастуйте, Денисе. — На порозі стояла незнайома жінка. — Ви ж Денис?
— Так, це я, – кивнув хлопець.
— Ще раз здрастуйте. – Жінка помітно хвилювалася.
— Доброго дня. А ви хто?
— Я?
— Ви.
— А я до вас із перевіркою. Прийшла подивитись, як живе самотня сучасна молодь.
— Звідки прийшли?
— А звідти. Знизу.
— Не зрозумів?
— Ну, звідти, із жеку, — на ходу вигадувала жінка. — З цієї… З комісії з питань молоді…
— Хіба у жеку є така комісія? – здивувався Денис.
— З’явилася. Нещодавно. Адже ви тут орендуєте житло? Ось… Наша комісія перевіряє, як живе молодь у таких от орендованих квартирах. Ставить різні запитання… Адже вам важко жити в таких умовах, так?
— Чому важко?
— Ну як? Ви ж, мабуть, звикли, що мама вам готує, пере одяг, прибирає за вами. А тут доводиться все робити самому.
— То це ж не складно. — Денис з великим подивом дивився на цю дивну жінку. – Я давно вже роблю все сам.
— Все все?
— Все все.
— А може, вам все ж допомагає поратися по господарству якась дівчина?
— Та ви що? З якого дива?
— Чекайте, у вас що, немає дівчини? — розгубилася раптом жінка.
– Є.
– Ось! — Зраділа гостя. — Вона приходить до вас у гості?
– Ну, приходить. Хіба це заборонено? Я ж справно сплачую за квартиру. Окрім того вона ніколи не залишається в мене на ніч.
— Точно?
— Ну звичайно. У моєї дівчини дуже неспокійна мама.
— Як це – нервова? — Дивна візитерка напружилася. — Що означає – неспокійна?
— Марійка каже, що мама, чуть щось не по її, одразу в лемент, а потім сама ж всю ніч приймає заспокійливе.
— То вам так ваша дівчина Марійка розповіла?
— Ну, так… І тому ми вирішили поберегти її нерви.
— Треба ж. — Жінка одразу якось розгубилася, відчула себе невпевнено. — А Марія часто у вас буває?
— Майже кожен день. Коли я вдома. А що?
— І що ж ви тут з нею робите?
— Тобто?
— Ну, взагалі. Що ж вона тут робить, коли перебуває у вас. Як вона проводить із вами час?
— А вам це навіщо знати? — Денис теж весь напружився.
— Ну, як же? — Жінка зітхнула. — Я ж кажу, нашій комісії цікаво, як живе молодь. Марія, мабуть, все ж таки наводить тут у вас чистоту? Замість посудомийки та прибиральниці.
— Навпаки — вона тут відпочиває, — суворо сказав Денис.
— Від чого відпочиває?
— Від мами. Я її навіть годую.
— Що?! — Вигукнула жінка. — Ви її годуєте?
— Обов’язково.
— Цікаво. І чим ви можете її нагодувати? Казками? Чи обіцянками про гарне життя?
— Та ні, їжею. Вона приходить до мене з інституту пообідати.
— Ви що, кухар?
– Ні, я сценарист. Працюю здебільшого вдома. Але я навчився дуже смачно готувати. Особливо після того, як познайомився з Марійкою.
— Це, мабуть, вона вас навчила?
– Вона взагалі не вміла готувати.
– Чому?
– Тому що мама їй не дозволяє цим займатися. Маму дратує, коли страва приготована несмачно. Її взагалі все дратує, я вам уже казав. Але я почав потихеньку вчити Марійку готувати. Їй подобається цей процес.
— Дивно. — Жінка глянула на Дениса недовірливими очима. — Дуже дивно.
— Так, у неї дуже дивна мама, — кивнув хлопець. — Але ми з Марійкою її все одно дуже любимо.
— Що означає – ми? Я розумію, що ваша дівчина любить свою маму. Але до чого тут ви. Ви ж навіть не знайомі з її мамою.
— Ну то й що? Я так вихований. Усіх, кого любить наш друг, любимо і ми.
— То ви з Марійкою просто друзі?
— Вибачте, але мені здається, ви ставите надто неввічливі запитання. До речі, ви голодні?
— А що?
— Зараз з хвилину на хвилину має прийти Марійка. Може пообідаємо разом?
— Як — Марія? — Злякалася жінка. – Вона ж в інституті!
– А звідки ви знаєте?
– Ви ж мені самі сказали. Ой, все, щось я з вами заговорилася. Мені терміново треба бігти.
— Куди бігти?
— Куди-куди… Туди. Вниз.
— У жек?
— Ну так. Все я побігла!
— Тільки будьте обережні, не впадіть. До речі, передавати Марійці привіт?
— Від кого?
– Від вашої комісії. Точніше від мами. – Денис посміхнувся.
Жінка спочатку розгубилася, потім схаменулась і зробила незадоволене обличчя.
— Ні, Денисе, не треба. І взагалі. Якщо на те пішло, приходьте й ви до нас у гості… А про цей візит, поки мовчіть… Я сама все Марійці розповім… Потім… Коли…
— Краще не розповідайте. — посміхався хлопець. — Не треба.
— Чому?
— Не варто її засмучувати. Вона ж вас так любить. А ваш візит – самі розумієте. Нехай він лишиться таємницею. Нашою з вами таємницею.
Аnіsymov. Фото ілюстративне.
