Чому доля так до мене повернулася, адже я хотіла лише жіночого щастя. Невже, це така рідкість, що й марно старатися його знайти і треба все життя нидіти з чоловіком? Я вже всі борги віддала, все, що мала зробити – зробила, то чому так?
Коли я зараз дивлюся на свої стосунки з чоловіком, то дивуюся, як я це могла назвати любов’ю? Так, упряжка з двох волів, що тягнуть цю сім’ю – так, але не любов’ю. Бо, коли я зустріла Василя, то якраз вона й була, любов, захоплення, щастя, радість, захват. Це була така суміш, що зриває дах і не дивно, що я все покинула і пішла за ним.
– Іринко, діти твої дорослі, чоловік теж. Ми ж щасливі разом, – запропонував мені він.
Я прийшла в нашу стару панельну квартиру, з давнім ремонтом, прогнутими меблями, безладом. Подивилася на дітей, які втупилися в телефони і не бачили нічого на світі більше, на чоловіка, який теж грав в танчики. Невже оце мені буде важко покинути? Де на мене навіть не звертають уваги, не виходять взяти сумки, обійняти.
В той же вечір я зібрала сумки і сказала дітям, що я йду, але буду їм допомагати по мірі можливості.
– Куди?, – у всіх були такі очі, мов ті п’ять копійок.
– Туди, де мене люблять, це ж очевидно. Де люблю я, а вам я не потрібна. Я буду висилати вам гроші на домробітницю, бо саме для цього я й тут була.
Чомусь образилися, але чому, я ж буду платити за домробітницю?
І у мене почалося фантастичне життя з Василем в його просторій квартирі в новобудові, в новому місті, на новій роботі. як же це чудово жити лише для себе і для нього!
Я пересилала дітям гроші і телефонувала, вони бурчали кілька слів і кидали слухавку, чоловік теж не був багатослівним, казав, що справляється. От і чудово у всіх все добре.
То чому те все сталося далі? За що?
Десь через рік я почала помічати, що Василь став пізніше приходити з роботи, а далі заявив, що у нього інша жінка і він хоче з нею жити. бо вона чекає від нього дитину.
– Від тебе? Як це могло статися? Ти ж казав, що любиш мене!
– Вибач… Я тобі зніму квартиру на кілька місяців, а далі ти вже сама…
Вертатися додому я не могла, у мене його не було, та й як я прийду ось так? думала. Що з усім справлюся, а далі почала знімати стрес і не змогла спинитися.
Мене попросили з роботи, грошей на квартиру не було, залишилося вернутися до мами в село.
Вона й совістила мене і просила, але я не могла спинитися.
Я розуміла, що це вона подзвонила до моїх дітей і чоловіка. Як вони на мене дивилися, наче таргана побачили.
Вони відвезли мене в стаціонар і мене поставили на ноги, сказали, що я маю взяти себе в руки, бо тільки так я зможу собі допомогти.
І я взяла, не тому, що маю мету в житті чи щось оцінила чи переоцінила… Я не хочу, щоб вони дивилися на мене так. Я не хочу аби цей світ дивився на мене так, який мене обдурив, поманив щастям і покинув. І ще й мене винною зробив.
Я подалася за кордон і подалі від себе, як я думала, але ні, проте, тут мені легше, тут ніхто не знає, хто я, просто людина, яка допомагає і мені на більше й годі було розраховувати. Тут я потрібна і тут мені платять. А колись все стане на свої місця, почала їм знову висилати гроші на домробітницю, так і написала, хай знають, що все у мене чудово. Та й мамі треба допомогти, теж щастя не знала, то хоч тепер буде жити легше.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
