Десь о третій ночі мій телефон озвався тривожно. Я нічого зрозуміти не могла. адже спала міцно, а тут дзвонить і дзвонить. Піднесла наосліп слухавку до вуха і прохрипіла: “Алло”. “Зустрічай, завтра приїдемо” – почула голос матері на тому кінці. “Дитячу підготуй” – додала так, ніби не на гостину а в свій дім їде.
Нас у матері двоє дітей і хоч ми схожі з Оксаною ззовні, але надто різними людьми виросли. Оксана завжди була замкнута і відлюдькувата.
Можливо, якби мама менше нею опікувалась, та б почала рухатись, вчилась би спілкуватись, тарувала б собі шлях у житті. Однак, мама взяла над нею повну опіку.
Ще з першого класу і ледь не до одинадцятого мама була біля школи чекаючи перерв, аби бути поруч із Оксанкою. та малою бігла до неї і вони удвох проводили відведений для відпочинку час між уроками.
У старших класах Оксана виходила у будь яку погоду і вони із мамою гуляли навколо школи. Всі до того звикли і хоч вчителі намагались матері щось пояснити, та не реагувала:
— Ваше діло вчити, то вчіть. – ото і все, що вони чули від моєї мами.
Мама і слова не давала сестрі мовити, навіть вдома за неї все робила. Я застелаю ліжко, Оксана підведеться. теж хоче, але мама не дає:
— Олю, ти що руки погубила? Не бачиш. сестрі важко – допоможи, чого стоїш?
Ото лиш ложка до роту у Оксани йшла без допомоги матері, а все інше та робила тільки з маминою допомогою. Не знаю. як та й заміж вийшла.
Я ж позбавлена уваги батьків сама собі ради давала. напевне, то є добре, коли за тобою немає такого контролю. бо я собі вітром у полі була.
Вчилась, чи ні, матері було все одно. Але я отримувала хороші оцінки і легко засвоювала матеріал. Їздила і на спортивні змагання і на олімпіади, життя вирувало.
Інститут я з червоним дипломом скінчила і тут же на кафедрі залишилась працювати. Не зірки із неба, але зарплатня достойна, та й чоловік мій тут же працює, тож живемо ми дружно “на одній хвилі” так би мовити.
Мій Артем – чоловік, єдиний син у батьків професорів. Нам одразу після весілля вручили ключі від професорської квартири і від невеликого будинку під столицею – батьківщини свекрухи.
Нині у нас підростає двоє синочків, які пішли до першого класу. Діти ходять до приватної спеціалізованої школи. То не дешеве задоволення, але рівень освіти там високий.
Ми з чоловіком упевнені, що якщо і потрібно у щось інвестувати, то у знання. адже саме вони відчиняють перед людиною не тільки двері, а й можливості.
Але ж моя мама ніяк не може спокою знайти. Бачте. поки Оксана була малою, чи юною, мама нею опікувалась не думаючи про свою старість, чи те, як у дорослому житті буде себе почувати донька.
А тут раптом, вон прозріла: Оксана не ладна вирішити якого кольору їй треба шкарпетки. Мама ясно побачила, що її доня не вміє не тільки собі води до чаю загріти, а й копійки на життя заробити.
звісно, вини своєї вона не відчуває, тут якось я на всій вині виявилась. Бачте, я живу добре, мені в життя пощастило, але я не згадую про сім’ю.
З якогось дива я повинна опікуватись сестрою, її трьома дітьми і чоловіком, який ніде не працює але кохає Оксану і того досить. Я повинна надсилати гроші на харчі і одяг для племінників, бо ж мама не справляється і вони на хліб не мають.
Я не без душі, допомагаю. звісно. але ж не в тих масштабах на які розраховує моя мама. Бачте, вона порахувала і вийшло в неї, що я можу давати набагато більше.
— Я привезу тобі Полінку, – заявляє мама мені о третій ночі. – Вона першокласниця. як і твої хлопці. Віддаси її у ту ж школу. Чого їй у селі сидіти? А менші підростуть за два роки і теж приїдуть. Оксанка поки вдома побуде, але Андрій – зять наш, приїде зі мною. Влаштуй його на роботу, але таку, щоб гроші гарні були і не важку, бо діткам тато треба здоровий.
Я сіла як було. Гарно виходить? А головне: з якого такого дива я повинна у себе в квартирі приймати і племінницю і зятя? Я погоджувалась?
Звісно, я відмовила одразу ж. Але коли розповіла чоловіку, той раптом сказав, що Полінку ми могли б узяти до себе:
— Хлопцям буде веселіше, та й в нас і місце і можливість є дитині допомогти. За інших не впевнений, все ж то і час і відповідальність, а де двоє. то там і третій місце знайдем. Тож. хай приїжджає.
Я розгубилась просто. Чесно, я не очікувала такого повороту, тому просто не знаю. як реагувати. Бачте, якщо я візьму до себе племінницю, вважай матиму ще одне дитя. бо Оксана точно руки вмиє, як і мама моя.
А то ж не тільки школа, її виховувати потрібно. та й по завершенні навчання ще й далі кудись учитись відправляти.
от як бути і як на таке реагувати? Як би ви вчинили на моєму місці?
Головна картинка ілюстративна.
