Ви пробували вийти в люди з усмішкою на обличчі? Це, як одягнути новий чистий плащ, а тоді починається якась чудасія: біля тебе обов’язково проїде машина і здійме цілу хвилю бруду, в автобусі прищемить дверима поділ, на роботі скажуть, що такий фасон не пасує, повнить, колір не до лиця і взагалі вийшов він з моди.
І ти така йдеш і думає, чи вартувало стільки на той плащ збирати грошей, довго вибирати, аби мати такий результат. А ти просто хотіла в ньому почуватися краще, ніж зазвичай, сподобатися собі, врешті-решт.
І ось так я виходила в люди з усмішкою. Десь вичитала, що варто почати усміхатися і тоді відчуття щастя обов’язково прийде в твоє життя. Тобто, притягувати і грати роль, аби це все стало дійсністю.
Причин для усмішок зараз дуже мало і я почувалася мухою, яку укутує павук в павутину, заколисує, присипляє її волю. Я самотня, тільки телефон і еклери моя радість.
Але ж я людина, я маю відчувати щастя попри все, навпаки, я маю бути щасливою, щоб вони собі лікті кусали.
І ось я дуже довго ліпила усмішку на своє обличчя. Переконувала себе, що я сьогодні найкраща версія себе, що світ добрий, просто так сталося, що варто радіти дрібничці, щастя в мені. Далі довго тренувалася аби усмішка була щирою і пішла, волосся назад і пішла.
Спочатку на мене дивилися здивовано перехожі, далі прийшлося трохи прикрити усмішку, бо кіптява з-під машин потрапляла до рота.
В автобусі якийсь чоловічок подумав, що моя усмішка адресована саме йому і мені прийшлося вийти не на своїй зупинці, бо вже дуже він біля мене увивася.
На роботу трохи спізнилася, але моя усмішка не зникла, навіть, коли шеф зауважив моє спізнення.
– Ти що така щаслива?, – запитала колега, – Невже Василь вернувся?
Наче на улюблений мозоль наступили.
Василь мене покинув заради веселої жінки, яка не має ніякого клопоту і їй в радість піклуватися про нього. А не як я з одним питання – дай гроші.
Так він сказав. А на які кошти я маю про нього піклуватися, коли моєї зарплати тільки на пів місяця вистачає такого піклування?
Усмішка почала сповзати і замість відчуття щастя на гору полізла туга.
Проте, мімічні м’язи наче заклинило і я вже не могла їх розслабити, тому продовжувала усміхатися.
Отак і вийшло, що я усміхалася і бухгалтерці Ніні, яка не дала мені премію, і Миколі, який присвоїв собі моїх клієнтів, і навіть окулярам Дмитра, який був нашим програмістом і ховався від усіх в своєму закапелку.
І від їхніх здивованих облич, розгублених і зацікавлених, мені й справді стало смішно і усмішка моя не сповзала з обличчя до кінця робочого дня.
В автобусі я знову зустріла того чоловічка і сказала йому, що у нього гарні очі, в магазині усміхнулася працівниці і вона не радила брати те печеня, бо воно вже давнє і відкрила нову пачку, біля під’їзду привіталася з бабусями, почула багато цікавих новин, вдома глянула на себе в дзеркало і здивувалася, що моя усмішка вже не приклеєна, хоч вже не від вуха до вуха.
Раптом подзвонив Василь і спитав чи в мене кого нема, бо йому переказали, що я дуже вже щаслива, а він би хотів до мене вернутися, бо та теж чомусь перестала радіти.
– Є, – кажу йому.
– Шкода, але ти як тільки покинеш його, то дай мені знати, ми ж не чужі люди, сім років разом прожили…
Не стала слухати далі і поклала слухавку.
Усміхнулася, що варто таки усмішку час від часу й вигулювати аби мати такі пригоди. Чи була я цілий день щаслива? Звичайно, що ні, але вдома я відчула спокій на душі, якесь примирення з тим, що я маю і тим, що хотіла б мати. Може, я прийняла ситуацію і тому так?
Хоча ні, було відчуття щастя. Було! Це, коли я глянула в дзеркало і пропала зморшка біля брів, яку я ввесь час суплю. Це ще один привід усміхатися мені, та й ви попробуйте, може, й вам допоможе.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота