Діана стояла перед великим дзеркалом у передпокої і розглядала своє нове відображення, яке їй нарешті починало подобатися. Вона щойно повернулася з перукарні, де провела майже три години, зважившись на коротку стрижку та зовсім інший, значно світліший відтінок волосся. На дивані лежали кілька фірмових пакетів із місцевого торгового центру, на які вона витратила добру половину своєї місячної зарплати. Там сховалися кілька нових легких шарфів, дорогі щільні колготки, парфуми та безліч дрібних баночок із кремами для обличчя. Найголовнішою покупкою стало довге кремове пальто, яке сиділо на її фігурі просто ідеально, підкреслюючи тонку талію. Діана застебнула ґудзики, поправила комір і відчула, що ці зовнішні зміни були їй зараз потрібні більше, ніж будь-коли раніше, адже всередині неї вже занадто довго зріло невдоволення власним життям.

Останні два роки Діана прожила в стані постійного очікування, зустрічаючись із Олегом, який мав офіційну родину і трьох дітей. Кожен спільний вечір починався з його довгих розмов про те, що ще трохи треба почекати, що зараз у нього складний період на роботі, а вдома постійні скандали. Діана слухала ці обіцянки, кивала головою і мовчки готувала вечерю, хоча чудово розуміла, що нічого не зміниться.

Вона погоджувалася на ці умови лише тому, що не хотіла залишатися сама у порожній квартирі на вихідні. Проте їхні таємні зустрічі двічі на тиждень, які зазвичай тривали не більше двох годин, приносили ще більше самотності. Поки Олег проводив усі державні свята, вихідні та відпустки зі своєю дружиною, Діана змушена була вигадувати для знайомих якісь неіснуючі поїздки до родичів або вигаданого кавалера, щоб уникнути зайвих запитань. Насправді ж вона просто купувала квиток на потяг і їхала в якесь інше місто, щоб самостійно блукати там вулицями і не сидіти вдома біля телефону.

Зараз, розглядаючи своє нове пальто, Діана намагалася чесно відповісти собі на питання, що саме тримало її поруч із цією людиною так довго. Спочатку їй здавалося, що це справжнє кохання, але з часом залишилася лише банальна звичка до його присутності в її квартирі. Олег був дуже передбачуваним, м’яким у розмовах і зручним, хоча його надмірна ощадливість часом переходила всі межі. За два роки стосунків він не подарував їй навіть найдешевшого букета квітів чи якоїсь дрібнички на день народження. Він завжди знаходив виправдання, нібито хтось із колег чи знайомих дружини може побачити його в магазині і тоді почнуться серйозні неприємності.

Діані було соромно згадувати, як вона сама собі купувала троянди, ставила їх у вазу на підвіконні, а сусідкам казала, що це подарунок від залицяльника. Особливо смішними тепер здавалися його регулярні заяви про готовність допомогти фінансово чи вирішити будь-які її побутові проблеми. Коли у неї взимку зламався замок на вхідних дверях, Олег просто розвів руками і сказав, що абсолютно не знається на таких речах.

Останні кілька тижнів Діана все частіше дивилася на Олега збоку і помічала кожну дрібницю, яка раніше її чомусь не турбувала. Вона бачила його пом’ятий костюм, слухала його одноманітні скарги на життя і раптом чітко усвідомила, що така неповага з його боку виникла лише тому, що вона сама дозволила так із собою поводитися. Вона вирішила припинити цей зв’язок без довгих з’ясувань стосунків, телефонних розмов та його неминучих сліз, які він часто пускав, коли відчував провину. Діана просто заблокувала його номер у телефоні, перестала відчиняти двері, коли він приїжджав без попередження, і почала ходити на роботу іншою вулицею.

Щоб остаточно відволіктися від цих думок, вона витягла з шухляди заощадження, купила квиток на суботню прем’єру у столичному театрі і зібрала невелику дорожню сумку.

У суботу зранку на автостанції було досить тихо, а на рейс до Києва зібралося заледве п’ятеро пасажирів, тому салон великої маршрутки залишався напівпорожнім. Діана часто їздила цим маршрутом по роботі, тому знала майже всіх місцевих водіїв в обличчя та за іменами.

– Доброго ранку, сідайте спереду біля мене, тут місця повно, – гукнув водій Ігор, молодий білявий хлопець, який завжди відрізнявся особливою ввічливістю серед своїх колег.

– Дякую, Ігорю, з задоволенням сяду спереду, – відповіла Діана, ставлячи сумку на підлогу біля сидіння.

Вона знала, що Ігор любить поговорити про дорогу, машини чи міські новини, а це було саме те, що потрібно, аби не повертатися думками до своєї домашньої ситуації. Автобус м’яко рушив із місця і швидко виїхав на відремонтовану заміську трасу, де майже не було інших автомобілів.

– Знаєте, Діано, я вас спочатку навіть не впізнав на пероні, – несміливо заговорив хлопець, не відводячи погляду від дороги. – Вам неймовірно личить ця нова зачіска, ви з нею зовсім інша. І взагалі, ви сьогодні якась особлива, ніби світитеся зсередини.

– Ну, ви вже скажете таке, Ігорю, – щиро розсміялася Діана, поправляючи свій новий кремовий шарф. – То просто сонячні промені через лобове скло так падають, от вам і здалося. Але за комплімент дякую, мені приємно. До речі, ви сьогодні теж вдягнені не так, як зазвичай на зміні, маєте якісь плани у Києві?

– Та є така справа, обставини склалися так, що я залишаюся в столиці до завтрашнього ранку, – трохи зніяковіло відповів Ігор, перемикаючи передачу. – Друзі дізналися про це і замовили мені через інтернет квиток у театр. Я, якщо чесно, там ще ні разу в житті не був, навіть не уявляю, як воно там усе влаштовано всередині. Зараз усе так просто робиться через ті телефони, кілька кнопок натиснув і вже маєш місце в залі.

Діана здивовано подивилася на хлопця, відчуваючи повагу до його щирості.

– Треба ж який збіг обставин, – зауважила вона, повернувшись до нього боком. – Виходить, ми з вами сьогодні можемо опинитися в одному приміщенні на виставі.

– Та ну, невже це правда? – Ігор від подиву навіть трохи збавив швидкість і широко відкрив очі. – Ви теж їдете саме в театр? Але ж у столиці тих театрів, напевно, з десяток буде, якщо не більше. Мені взяли квиток до Франка, кажуть, там якась відома нова постановка сьогодні. А ви куди збиралися?

– І я туди ж, Ігорю, саме на цю прем’єру, – посміхнулася Діана, спостерігаючи за його реакцією. – Так що, якщо не проти, матимете компанію на вечір і не доведеться блукати самому серед незнайомих людей.

Хлопець від такої новини помітно зрадів, його обличчя одразу почервоніло, а руки міцніше стиснули кермо автобуса.

– Оце так новина, я навіть мріяти про таке не міг, – голосно вигукнув він, а потім раптом стишив голос і обережно запитав. – А ви хіба сама їдете? Ну, я маю на увазі, можливо, я втручаюся не в свої справи і це буде якось не зовсім зручно для вас?

– Та ви не хвилюйтеся так сильно, я ж просто пожартувала, – спробувала заспокоїти його емоції Діана, бо помітила, як він почав переживати. – Я дійсно йду на цю виставу сама, але це зовсім не означає, що ми зобов’язані сидіти поруч чи ходити разом під руку, так що можете розслабитися і спокійно вести машину.

– А я абсолютно без жартів говорю, – серйозно відказав Ігор, коротко глянувши на неї. – Якщо ви погодитеся піти туди разом зі мною, я буду справді щасливий. Розумієте, для мене це величезна подія, перша вистава у житті, та ще й у такому відомому місці, а тут ще й поруч буде така красива жінка, з якою приємно просто поговорити.

Діані були приємні ці прості слова, вона відчувала, як усередині зникає та напруга, яка тримала її останні місяці. Вона дивилася на його профіль, на світле волосся і ловила себе на думці, що їй подобається його простий і спокійний голос. Вона подумала, що провести цей вечір з Ігорем буде значно краще, ніж знову залишатися наодинці зі своїми переживаннями в чужому місті.

– Добре, Ігорю, я згодна, – відповіла вона після короткої паузи. – У мене вдень ще є кілька справ, треба заскочити до знайомих в офіс, завезти документи. А рівно о дев’ятнадцятій годині я чекатиму на вас біля головного входу, тому дуже прошу не запізнюватися, бо вистави розпочинаються вчасно.

Маршрутка подолала відстань до Києва за три години і повільно під’їхала до платформи автостанції. Пасажири почали швидко виходити з салону, забираючи свої речі з верхніх полиць. Діана не поспішала, вона спокійно вдягла пальто і взяла до рук сумку.

– Діано, зачекайте мене буквально кілька хвилин, будь ласка, не йдіть нікуди, – швидко промовив Ігор, вискакуючи з-за керма на перон. – Мені треба здати відомість у диспетчерську і закрити машину, я дуже швидко повернуся.

Діана кивнула і залишилася стояти біля відчинених дверей автобуса, спостерігаючи за метушнею на платформі. Її вже важко було чимось здивувати цього дня, але коли за п’ять хвилин хлопець повернувся, вона мимоволі усміхнулася. Ігор тримав у руках невеликий, але дуже акуратний букетик, перев’язаних простою білою ниткою.

– Ось, тримайте, це вам, – сказав він, протягуючи квіти і трохи ніяковіючи від власного вчинку. – Там біля метро жінка продавала, я побачив і одразу подумав про вас. Мені просто дуже захотілося, щоб цей день став для вас приємним і незабутнім.

– Дякую тобі, Ігорю, – тихо відповіла Діана, беручи букет до рук і відчуваючи, як до очей підступають сльози від цієї несподіваної уваги. – Тобі справді вдалося мене здивувати, мені вже дуже давно ніхто не робив таких подарунків без жодного приводу.

– Головне, приходьте ввечері, не зникайте, – попросив Ігор, проводжаючи її поглядом, поки вона йшла в бік підземного переходу.

Він стояв біля своєї маршрутки і досі не міг повірити, що жінка, яка йому подобалася вже більше року, нарешті розгледіла в ньому звичайного чоловіка, а не просто водія, який двічі на тиждень возить її у справах.

Через рік після тієї поїздки в їхньому житті змінилося абсолютно все. Діана та Ігор офіційно одружилися, переїхали в нову затишну квартиру ближче до центру міста і зараз активно займалися облаштуванням дитячої кімнати, адже вже за кілька місяців вони чекали на малого. Найсвітлішу стіну в їхній спальні тепер прикрашала велика дерев’яна рамка, всередині якої під склом лежала акуратно засушена композиція з тих самих квітів, з яких і розпочалася їхня спільна сімейна історія.