День видався сонячним і тихим. Я повільно йшла вузькою стежкою між огорожами, тримаючи в руках пластикове відро з водою та пакунок із розсадою. Я принесла майори, чорнобривці й кілька кущів низькорослих айстр, які так любила мама. Мені хотілося, щоб до перших заморозків на маминому горбку цвіли яскраві квіти.

Поруч із маминим хрестом з’явився новий, зовсім свіжий горбик землі. Ще минулого тижня тут була порожня ділянка, заросла високим бур’яном, а тепер чорніла свіжа груда, присипана кількома дешевими пластиковими віночками.

Я мимоволі ковзнула поглядом по напису і мало не впала.

Прізвище. Ім’я. По батькові.

Букви були виведені червоним маркером, дещо розпливлися від роси, але читалися чітко. Число, місяць і рік народження. Все сходилося.

Цього не може бути. Не може такого статися, щоб людина, про яку я дізналася лише кілька місяців тому, лежала тут, за пів метра від моєї мами.

Я згадала той вечір у кухні, коли мама вже майже не вставала з ліжка. Вона тоді вперше за все моє життя заговорила про батька не короткою відмовкою, а розлого, з якимось дивним, запізнілим спокоєм.

— Ти не думай, що я не хотіла сім’ї, — тихо казала вона тоді, дивлячись у темне вікно, за яким шумів вечірній тролейбус. — Хлопці залицялися. А я не могла. Наче хтось у мені засувку клацнув, і все.

— Мам, та я ж ніколи тобі не дорікала, — відповідала я, підсуваючи їй чашку з теплим чаєм. — Ми ж добре жили. Ти мене виростила, вивчила.

— Жили добре, — зітхала вона. — Але я все життя сама. Спершу через гордість свою. Як почула, що Марта каже, що він її проводжав після танців, що його матір вже її невісткою називає… Що я їм не рівня, що в мене родина не така. І все каже та на мене поглядає. Я навіть з ним говорити не захотіла. Зібрала речі, нікому нічого не сказала і поїхала в місто.

Знайшла роботу за один день, кімнату в гуртожитку знайшла. Хотіла доказати всім, що сама справлюся. А через місяць дізналася, що в нас буде дитина.

Вона тоді повернула до мене обличчя, і я побачила, як у кутиках її очей зібралися дрібні зморшки.

— Я ж йому навіть не повідомила. Думала: хай сидить біля своєї Марти, якщо власної голови не має. Потім чула від знайомих, що він одружився з іншою, а не з Мартою, але життя в них не склалося. Він зрештою і сам кудись подався. А я все чекала, що він сам мене знайде, якщо любить. Не знайшов. Чи не шукав. Отак і прожили життя нарізно.

Я сиділа на лавці біля могили, слухала, як десь у кущах цвірінькає якась синичка, і згадувала кожне матері почуте слово.

Скільки пам’ятаю своє дитинство, мати завжди працювала. Вранці вона йшла на фабрику, увечері брала шиття додому чи йшла мити магазини. Ми мали невеличку двокімнатну квартиру, яку їй дали від підприємства через багато років черги. У нас завжди було чисто, було що їсти і в що одягнутися. Вона робила все, щоб я не почувалася гіршою за інших.

Але в нашій хаті ніколи не було чоловічих речей. Ніколи на вішаку не висіло важке чоловіче пальто, у передпокої не стояли великі мешти. Коли до нас приходили сусіди чи колеги по роботі, мати завжди поводилася ввічливо, але тримала дистанцію.

— Валю, ну чому ти одна та й одна? — питала її якось тьотя Наталя, її давня подруга з гуртожитку, яка хрестила мене в дитинстві. Вони сиділи на кухні й ліпили вареники з вишнями. — Он Матвій досі на тебе дивиться. Чоловік роботящий, не лається, гроші додому носить. Чого тобі ще треба?

Мама в той момент акуратно защіпувала край вареника, складаючи його рівним гребінцем.

— Не можу я, Наталю, — спокійно казала вона. — Нащо людині голову морочити? Буду жити з ним, а думати про іншого. Це нечесно. Я краще сама вже якось.

— Горда ти дуже, Валю, — хитала головою тьотя Наталя. — Гордість — це добра річ, коли треба себе в біді втримати. А коли треба просто жити — вона тільки заважає.

— Якось буде, — коротко відповідала мама і клала готовий вареник на дошку, притрушену борошном.

Я виросла з цією її переконаністю, що краще бути самій, ніж абияк. Коли я закінчила школу і вступила до інституту, мати навіть розквітла. Вона купувала мені гарні сукні, пишалася кожною моєю оцінкою. А коли я вийшла заміж і переїхала сюди, вона спершу відмовлялася їхати зі мною.

— Та що я там буду у вас під ногами плутатися? У вас своє життя, молоде. А в мене тут робота, подруги, квартира.

— Мам, ну яка робота? Ти вже на пенсії, — переконувала я її. — Переїжджай. Будеш з онукою сидіти, ми тобі окрему кімнату зробимо.

Вона здалася тільки тоді, коли народилася моя Інна. Доглядала малу, ходила з нею в скверик, водила в садок, вчила читати.

Їй раптово стало зле, я застала її в лікарні вже майже без голосу. Вона тримала мене за руку своїми сухими, худими пальцями і все повторювала:

— Ти тільки не сумуй за мною. Я своє прожила. Все у тебе є, дитина росте, чоловік добрий. А я просто стомилася.

Ми поховали її тут, на місцевому цвинтарі, бо я хотіла, щоб вона була ближче до нас, щоб я могла щотижня прийти, виполоти траву, запалити свічку.

І ось тепер поруч стояв цей новий хрест.

Я піднялася з лавки, підійшла ближче до сусідньої могили і нахилилася. На табличці дійсно було вказано прізвище мого батька.

Звідки він тут узявся? Як він опинився у нашому містечку?

Я опустилася на коліна просто на суху траву між двома могилами. Провела долонею по краю свіжого горбика. Земля була ще м’якою, розсипчастою.

Я згадала мамині слова з тієї останньої розмови: «Він був надто м’яким, хотів всім подобатися. А я чекала, що він прийде і скаже: “Ти моя, і нікого я більше не слухатиму”. Не прийшов. А я перша кроку не зробила».

Скільки років вони жили в одному світі, неподалік один від одного, і кожен ніс свою самотність, як важкий клунок за плечима? Вона — працюючи з ранку до ночі й закривши серце від усіх інших чоловіків. Він — далеко від дому, судячи по напису на вінках – самотній. Не було ні від дітей, ні від дружини вінка.

Я дістала з сумки секатор, розпакувала саджанці майорів та чорнобривців.

Спершу розпланувала мамин горбок. Викопала невеликі ямки, вилила туди трохи води з відра, акуратно розправила корінці. Потім глянула на сусідню могилу. Вона була зовсім порожньою — тільки два пластикові вінки з дешевими стрічками, які вже встигли вигоріти на сонці.

Тоді я накопала ямок і на його горбку. Розділила розсаду порівну. Половину кущів посадила матері, половину — йому.

Вода з відра повільно всотувалася в суху суглинисту землю. Я розрівняла ґрунт довкола стебел, зібрала порожні пакети й зів’яле листя.

Потім знову сіла на лавку.

Пластикова табличка на сусідньому хресті трохи похилилася від вітру. Я встала, підійшла й поправила її, щоб стояла рівно. Прізвище тепер дивилося прямо на мамин хрест.

— Ну от і все, — сказала я тихо, звертаючись одразу до двох чорних фотографій і дерев’яних хрестів. — Тепер ви нарешті разом.

Сонце піднімалося вище, ставало гаряче.

Я витерла руки хусткою, взяла порожнє відро й повільно пішла до виходу. На повороті алеї ще раз озирнулася. Два горбики землі стояли поряд, вишикувані в один ряд, і на обох свіжими зеленими листочками бралися до землі мої майорці.