Діда Івана я знала все життя, а тепер наче роки по ньому звіряю, бо для мене я – ще мале дівча, що бігає від гусака. А отак на нього гляну і питаю себе – а скільки ж йому уже?

– Вже вісімдесят п’ять дідові, – каже моя мама, – Вже п’ятий рік без баби Марії живе і ще в доброму здоров’ї. Треба йому буде знову молока та сиру принести, а то гонориться, що сам собі варить. «Я котові варю і собі», – каже.

А далі сталася така новина, що хоч стій, хоч падай – в діда Івана знайшлася донька в Ізраїлі!

– Вік з Марією прожив і дітей не було, а тут дивися, яке диво. Видно його Бог для цієї зустрічі тримав на світі!, – каже мама.

І ось дідусь мало того, що прийшов до нас, то ще й листа приніс, аби я прочитала:

– Знаю, Наталко, що ти письменна і розумна жінка, то мені тут все роз’ясни, як я маю з ними здибатися.

Я почала читати листа і по дідовому обличчі наче в проекції, бачила, як оживають його почуття – любов, сум, розлука і чекання.

Коли Іван був молодим красенем Іванком, то закрутив він роман з професорською донькою Веронікою і так вже вони любилися, що вже й треба було весілля робити. Але як майбутня теща дізналася, кого буде мати за зятя, то показала характер:

– Не буде якийсь простий агроном з моєю донькою!

Молоді планували таємно одружитися, але тут раптом мати змінила гнів на милість:

– Доню, ми їдемо в Прагу і там ти собі весільну сукню підбереш, тут таких і нема. Тут хіба тюль з вікна знімеш і підеш в ній замість фати.

Вероніка погодилася і вони поїхали всі з батьком наче на конференцію, але насправді, емігрували в Ізраїль, як тепер вже було відомо.

Іван чекав наречену, але її не було, навіть звістки не було. Минуло вже й п’ять років, але Іван нікого до квартири не приводив, а мати його й просила:

– Та доки ти будеш за нею сохнути? Вона вже давно заміж вийшла і про тебе не думає. Дивися, бо тобі тридцять на носі, а ти сам.

І в одній поїздці до колгоспу й знайшов Іван собі пару – Марію. Одружився і зажив з нею в їхньому селі, а мати жила в місті.

Хоч Бог не давав їм діток, але мати Івана не журилася, бо вірила, що головне аби серце хлопця зцілилося, а там якось буде.

З листа виходило, що Вероніки не стало і вона давно доньці розповідала про найбільше кохання її життя – Івана. Вона вийшла заміж, але щастя в шлюбі не було, як і дітей. все мріяла вернутися в Україну, коли та стала незалежною, але завжди якісь обставини перешкоджали. І тепер вона просила доньку відвідати батька, щоб з ним познайомитися, але знову обставини в нашій країні і батько теж вже не зможе до них приїхати через свій вік.

– Та чого ви переживаєте?, – кажу я, – Ви з нею зможете поговорити як по телевізору! І так познайомитеся.

Тепер у діда Івана є інтернет та великий монітор, щоб він добре бачив свою єдину донечку і онуків, вони часто спілкуються хай так, але переливають свою любов один в одного, а це найцінніше.

А я от думаю, що в погоні за кращим ти втрачаєш те, що найкраще для тебе і потім вже й не знаходиш спокою.

Ні Вероніка не була щаслива у шлюбі і мала єдину розраду – доньку і нею й жила. Іван теж жив з Марією і може й хотів би мати ще дітей, але мав перед дружиною слово і вони добре жили, я ні разу не чула з боку сусідів підвищеного тону… От і старайся зробити комусь найкраще, а результат отакий.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page