Це вже мені мама переказувала, як вона від нього вирішила переїхати жити в інше місто.
– Дідусь твій нікого не любив, але ще більше він не любив, коли його не слухаються. Знаєш, ми жили не дуже багато. Але я старалася аби чоловік завжди мав що смачно їсти. Тоді ще не було такої роботи аби можна було й кватиру знімати і на щось жити. Одиниці виїжджали за кордон, заводи були закриті, а у мене ви з сестрою малі. Тому ми й жили тут, всі на купу, тримали господарку і з того жили. Батько продавав те, що давали йому на роботі на базарі, та й яблука продавав, їздив в курортні містечка, а як ще й за електричку не платив, то такий був радий…
Мама мрійливо зарила очі, а я не розуміла, як так можна усміхатися, коли такі речі несмішні розказуєш. Хіба це добрі спогади?
– Так от, крутилися ми як могли, але дідові твоєму ніяк не було вгодити. Завжди казав, що ми ледарі і живемо на його шиї.
І ось одного дня, то була неділя, мама встала раніше і замісила тісто. Тато якраз вернувся з вдалої поїздки і вона хотіла його порадувати варениками, поки зварила картоплі, поки сіла ліпити, то прийшов дідусь і сказав, чого корова й досі не здоєна.
– Зараз доліплю і піду, – сказала мама.
Вона й справді швидко доліпила вареники і поставила варити, метнулася далі до стайні і обійшла корову та все інше.
– І ось несу я відро з молоком, а дід твій дивиться на мене, а тоді як висипле всі вареники в те відро, а тоді ще й палицею, що ми свині колотили, перемішав. І дивиться на мене, думав, що я в сльози кинуся. А я тоді вас збудила і батька, попросила кума відвезти нас машиною в місто до сестри моєї. Там на підлозі спали тиждень, поки не знайшли квартиру і так ви стали міські.
Тож, самі розумієте, до такого діда їхати не хотілося.
Бабуся моя там слова теж не мала, але мама все одно приїздила аби її розрадити розмовою та щось з міста привезти, проте дідусь те все викидав.
– Не вези, бо дурно гроші переводиш, – просила її бабуся.
– Нічого, хай знає, що ми без нього можемо купити й ковбаси, й м’яса, а він хай тут з господаркою без толку толочиться.
Проте, мама з татом не довго натішилися достатком. Тільки нас встигли на ноги поставити, а далі з ними сталася біда в дорозі.
Ми з сестрою залишилися без засобів для існування, але вертатися до діда не хотіли. Так прокрутилася я в місті до сорока років, але все якось без толку. Не було у мені тієї маминої і татової жили.
Нічого свого не здобула, чоловік покинув з дитиною малою і прийшлося мені йти до діда, бо у сестри не було місця на мене.
Дід вже був дуже старенький, але характер його лиш загостився. Не встигли ми й поріг переступити, як сказав аби ми забиралися звідки прийшли.
І ми вийшли з донькою в ніч. Добре, що сусідка нас побачила та запросила переночувати.
І ось тут я й дізналася другу сторону дідового характеру.
Виявилося, що дідусь дуже сильно любив мою бабусю, а та через рік переїхала в місто з його найкращим другом. Той дуже тяжко це все переживав. Але через якийсь час та знову до нього вернулася і через якийсь час з’явилася на світ мама, а потім і мамина сестра…
Тобто, ми з ним навіть не родичі? Не знаю, але я не думаю, що це виправдовує таку його поведінку. А ви що скажете – маю я право на його хату чи ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
