Подумати лишень, мені вже п’ятдесят років і все одно свекруха не рада тому, що її син буде мати таку жінку, бачте, я йому не підходжу, а колишня дружина дуже підходила.
– Ти не до життя, – каже вона мені,- от Юля була до життя, а ти ні.
– Якби так було, – кажу їй, – то би й далі жили разом, а не розбіглися.
– То щось йому на голову найшло, – далі провадить свекруха, – бо добре вони жили.
Ну, не знаю, я зустріла Тараса коли він вже був розлученим, тому я його з родини не забирала. А пішов він з родини, бо йому щось не підходило.
– Та подивився я на своє життя, Світлано, – розказував він мені тоді, – А все так буденно, що аж додому йти не хочеться, кожен день схожий на попередній, знаю, що жінка скаже, що зготує, вираз її лиця не міняється вже тридцять років, що ми разом. Лиш про те думає, щоб холодильник був повний, я вже її страви їсти не можу, все приїлося, розумієш? Все!
Я його розуміла, бо так само мій кожен день був схожий на попередній: робота-квартира, робота-квартира. За свої п’ятдесят три роки мені так і не вдалося побувати одруженою, хоч наче з себе й не погана. Коли сорок стукнуло, то вже думала просто привести на світ дитинку і тут не вдалося.
Махнула на все рукою і просто плила за течією, бо наче й спокійно живеться, що хочеш, те й робиш. Але хочеться аби поруч був хтось, щоб вертатися додому і знати, що в квартирі на мене чекають. Заміжнім не зрозуміти, що то за прекрасне почуття, що тебе чекають, що ти потрібна.
Але моя квартира порожня і завжди така буде. Так я тоді думала. А потім зустріла Тараса зовсім випадково в магазині, вхопилися разом за акційний шоколад… Спочатку посварилися, далі Тарас виявив ще ящик з цим шоколадом і ми доволі мило поговорили, вияснили, що любимо саме цю марку, каву без цукру і … один одного.
Довго не тягнули зі знайомством з свекрухою і одруженням. Вона мене не схвалила, як я вже казала, але мені було все одно, головне, що ми одружуємося і не мені з нею жити.
Розписалися тихо, бо так наполіг Тарас, але я відчула, що ця поступка йому мені не мулить. Розумієте, я вперше заміж виходжу і хотіла якоїсь урочистості, щоб були друзі і родичі, щоб гарне плаття і макіяж, щоб невеличкий банкет. Я на це гроші маю, я б навіть в кишеню до Тараса не лізла.
– Та ну його, чужих людей годувати! Давай краще на дачу відкладати?
Я звісно хотіла дачу і шашлики. Але Тарас говорив про парники і власну господарку…
А далі почали ми жити і я просто розуміла, що кожен день гірший за попередній! Тарас хотів щодня щось свіже, а я готувати за всі ці роки й не готувала. Що собі одній готувати? Посмажила яєчню, купила макарони та готові відбивні, салат зробила зі свіжої зелені і все. А тут таке враження, що все треба готувати і готувати, мені вже в кошмарах це снилося, що холодильник порожній. А ще я дивувалася, як чоловік до п’ятдесяти п’яти років не навчився собі бодай бутерброд зробити? Все чекає, коли я це зроблю!
І я усвідомила, що його перша жінка, про яку він мені тепер часто нагадував «А Юля отак готувала…», була просто святою! Як його можна було терпіти тридцять років? Як?
Я мала щось робити аби спокійно й далі жити у своїй квартирі так, як я того хочу, тому я пішла до Юлі.
– Ви мене не знаєте…
– Та знаю, чого ж ні, ви нова дружина Тараса…
– Ну, це можна виправити, якщо ви цього хочете, – сказала я і почала озвучувати свій план.
План простий, але дієвий: я не готую, зате у мами Юля випадково з’являється з її фірмовими стравами… В результаті ми всі щасливі! Яке то щастя, коли ти приходиш додому і тобі ніхто голови не завертає! Хіба ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
