Дійшло до того, що мусила я йти до сусідки на годинку-другу відпочивати, бо ж у власному домі того де діждати? Дітей троє, то таке – мед на душу, а от вислухати, як невістка із донькою моєю сходяться, а потім ще й син із зятем додають свої голоси – то ще те випробування. Але ще якось я жила, аж доки не покликали мене діти на розмову серйозну.

Я добре пам’ятаю скільки то щастя було, коли батьки отримали трикімнатну квартиру у столиці. Мені було, здається, десь років 12, як ми увійшли у цей під’їзд, вдихали запахи свіжої фарби, їхали у ліфті і вірили, що віднині у нас попереду тільки світлі часи.

Та через ту квартиру терни та терни нам випали, бо ділити її тричі намагались, як не рідня наша, то вже сім’я. Коли тата мого не стало, раптом бабуся моя на спадок претендувати почала. Не пам’ятаю я її, бо ми й не спілкувались, та як тата відспівали так і прийшла.

Таки вона отримала якусь крихту, а потім прийшла до матері із тим, щоби та викупила її частку, бо мала намір продати хоч кому, аби гроші.

Не знаю, чи на добро ті гроші бабусі пішли від вдови і дітей сиріт узяті, та мама все до копійки їй віддала. Ми тоді ще добрих три роки жили на всьому економлячи, проте мама змогла таки з боргами розрахуватись і постарались ми ту історію забути.

Однак, уже коли мій брат виріс і оженився, прийшов до матері із пропозицією:

— Вам із Тетяною оці хороми ні до чого. Ти ж знаєш, я тебе шаную, мамо, та мушу й про себе дбати і про сім’ю свою. Ми втрьох власники, будемо ділити.

І знову ми купували частку у власній же квартирі, тільки тепер у брата мого, удвох із мамою. Не просто було, бо мама вже на той час не мала здоров’я і зарплатня була у неї мізерна. Добре, що подруга моя дитинства пішла на зустріч і одразу нам ту суму дала. Віддавала я їй частинами чотири роки, вже аж самій соромно в очі Галині було дивитись.

Я заміж вийшла, не стали з чоловіком житла шукати, бо мама вже на той час була слабка. так і жили ми вчотирьох у цій квартирі, доки не пішла у засвіти моя мама, а за 15 років і чоловік.

Я й не зогледілась, як діти мої виросли. Спочатку одружився син. Узяв сироту. Обоє студенти, ото і мали за душею, що кохання, та блиск в очах. Звісно, що в мене жили, бо куди їх відпускати – ні роботи поки, ні уявлення про самостійне життя.

Донка й не запитувала чи можна – одного дня привела свого Павла:

— Мамо, Павло – мій громадянський чоловік. Ми житимемо у моїй кімнаті.

Я й слова мовити не встигла, бо вже й речі вони занесли і замкнули двері за собою. Хотіла поговорити з донкою, сказати, аби подумали над тим щоб де кімнату орендувати, чи квартирку маленьку, та донька лиш рукою махнула:

— То брату можна, а мені йти? Я в своєму праві у своїй кімнаті. Що не так, мамо?

“Не так” почалось як тільки невістка і донька мені онуків подарували. Обидві молоді, розумні і самодостатні. Чи вміють що, а вчити інших готові і точно знають, як потрібно.

Через дітей у них суперечки і почались. Одна цукерку своїй дитині дає, а інша до трьох років – ні ні. “Чого твоє дитя ходить із цукеркою? Хай їсть у своїй кімнаті”, а друга не змовчить: “То хай твій сидить і не виходить, бо моя буде ходити там, де їй хочеться”.

Причіпки, дрібні непорозуміння, з’ясовування стосунків і дитячий галас. Мені нині 65, наче ж і не стара ще, та де таке витерпіти? Мушу тікати до своєї сусідки на кілька годин. Вона мене і не чіпає – закриє в кімнаті і я лежу тишу слухаю.

А це, покликали мене діти на розмову серйозну:

— Це не життя, мамо. – говорять чи не вперше за багато років одностайно, – Давай, мамо, будемо щось думати і роз’їжджатись. Нині ціни виросли, то ми можемо розраховувати на гарні гроші. Хай і платити доведеться з десяток років за житло у банк, та для початку всі ми матимемо гарні суми.

От тепер мені вже спокою і у тиші сусідської квартири немає. В голові усе та розмова, думаю, а може й справді піти на зустріч дітям? Але ж і сусідка права:

— А ти як собі життя на новому місці уявляєш, Таню. Тут тобі із першого по дев’ятий поверх усі рідні і свої. З заплющеними очима і поліклініку і в магазин і до аптеки. Та й квартира ця – рідна, то дім твій. Не праві діти, бо по суті тебе із гнізда родинного виселити надумали.

Ходжу і все в голові мені оце прокручується і прокручується. Пристати на пропозицію дітей, чи все ж вказати на двері обом, а вже хай ділять, як я у засвіти піду?

Головна картинка ілюстративна.