Стою на перехресті – холод скажений, сипле снігом в обличчя весняний вітер, і це все під синім-пресинім небом і сором’язливим промінням сонця.
Настрій – самі бачите, весняний…
В руках два пакети, бо якраз йду з базару. І ось поруч бачу таку милу картину – чоловік чи хлопець закриває собою від вітру жінку. З кожною порцією снігу в спину, він бережно затуляє собою жінку, ще й рукою обнімає аби ні краплинки, ні пилинки не потрапило на кохану людину.
І я так дивилася на це все миле видовище. А в думках намагалася пригадати, коли ж мій чоловік востаннє робив щось подібне.
Не кажу таке саме, а «щось подібне», бо таке траплялося хіба, коли ми тільки починали зустрічатися і він міг наді мною тримати парасольку. Але от, коли він турбувався про мене?
Я ніяк не могла пригадати.
Так, коли зустрічання, перші роки шлюбу, то були і подані руки і перенесені через калюжу нові туфлі.
Проте, коли я упустила той момент, коли через моє турботливе ставлення до нього, він перестав турбуватися про мене?
Може, це було, коли в дитини лізли перші зубки і я йому сказала:
– Ігоре, ти й так не висипляєшся, то іди спати в іншу кімнату, щоб тебе Василько не будив.
І він пішов.
Але я не почула потім фрази, яку хочеться почути кожній втомленій мамі:
– Ганно, поспи, а я з малим погуляю, бо ти геть не виспана який день.
Я не почула цієї фрази, але тоді чомусь думала про всіх навколо, але лише не про себе, бо ж я маю з усім справитися.
Або, коли я сказала фразу:
– Ігоре, не треба їхати машиною на закупки, бо ти й так з дороги стомлений. Скільки тих продуктів – я в руках принесу, мені не важко.
Я не почула ніяких заперечень.
Дійшло до того, що тепер я несу важкі сумки з магазину, а чоловік вже навіть не відривається від дивану аби взяти сумки. А колись хоч вставав та дивувався, що вони такі важкі, а я така маленька.
Або, коли я казала:
– Будь вдома, я сама поїду до батьків в село, що ти там будеш робити? А я швиденько мамі допоможу і приїду.
Я везла звідти важкі сумки і спина ще нила після городу, але він вже теж перестав дивуватися, що я така маленька несу такі важкі сумки аж самої зупинки.
Він вже давно перестав до мене виходити в такі дні на зупинку, щоб допомогти.
Виходить, моя турбота вилізла мені боком?
Я просто не розумію, коли саме я це пропустила. Коли саме я перестала жаліти себе, бо надто сильно жаліла інших.
Це доволі неприємно, бачити, що твоє ставлення приймають як належне і більше того – ще й зляться, коли ти просиш тобі допомогти.
А ти лише просиш дати бодай крихту турботи, крихту бережливого ставлення до тебе.
– Ти хотіла дітей…
– Ти хотіла в село…
– То жіноче діло щось купувати. Бо ще куплю щось не те…
Але ж живемо… Діти ростуть, якісь плани маємо на подалі, на щось відкладаємо, кудись разом ходимо. Ми ж не чужі люди один одному.
– Та й що то за претензії,- скаже він, – Подумаєш, від вітру затулив. Я от цілий тиждень на роботі гарую і що – ти це цінуєш?
– Видно молодята, – додасть, – Пожили б разом двадцять років, то вже б на таке не звертали уваги. А на що б звертали?
Судячи з поведінки закоханої пари, на початку стосунків у них є розуміння, що друга половинка важлива.
Куди ж це все зникає потім? Чи вони звикають, що піклуватися мають лише про них.
Може, це я навчила, що на мене можна й не зважати, але ж це просто не правильно, користуватися моєю добротою і не давати мені й крихти взамін.
Фото Ярослава Романюка.
