В сорок я наче прокинулася і зрозуміла, що життя моє летить, а що я маю на ці роки? Та нічого: ні сім’ї, ні достатку, ні дітей. Живу з мамою в її квартирі і ходжу на роботу з восьмої до шостої.
Була заміжня, але закоханість швидко минула, а на більше ми чомусь не придалися. Дітей не було, розійшлися друзями і чоловік влаштував з часом своє життя, а я вже не могла, хоч і хотіла. Думала, що ще встигну, життя попереду, а воно наче одним днем прошмигнуло.
І стала я думати про те, що треба вже й негайно хапатися з більш-менш пристойного чоловіка та привести на світ маля.
Але, куди не кидала оком, то всі чоловіки наче й при ділі – одружені, а ті, які не мають пари, то й не дуже спішать створити родину.
На роботі у нас був дуже тихий колега і я вирішила, що для життя згодиться. Я почала проявляти ініціативу, а Назар був не проти, хоч як я не телефоную чи до нього не підходжу, то й він не спішить мені виявляти увагу.
Але що не зробиш для міцної родини?
Він жив з батьками і я з мамою, заробити на власну квартиру ми не могли з нашими зарплатами, а орендувати було дорого.
Дійшли думки, що будемо жити у мене, мама моя хоч і у віці, але характер добрий. Ми розписалися і Назар перебрався до нас жити.
– Знаєш, Лесю, що є в тебе чоловік, що ні, я різниці не бачу, – казала мені мама, коли Назар йшов в нашу кімнату з кухні, де він їв на самоті, – Й досі нема до кого заговорити.
– Мамо, то для мене чоловік, а ви як так хочете співрозмовників, то йдіть до сусідок на лавочку. Вони там щовечора збираються і завжди за вас питають.
– Я не маю часу на таке, – каже мама і йде в свою кімнату серіал дивитися.
Назар був дуже невибагливим у їді і так само в побуті. Спочатку я якось хотіла аби ми кудись ходили гуляти, чи в театр, чи до друзів, але він так себе там тихо вів, що я зрозуміла – для нього це не відпочинок.
І ось ми мовчки на роботу, мовчки з роботи в магазин і мовчки додому. Кілька речень про те, що треба купити чи зробити
і все – кожен в свій екран.
І вже я чекаю на дитину і певна того, що шлюб з Назаром окупив себе. Прийшлося бути дуже обережною, довго спостерігатися, я практично була відсутня вдома і Назар теж переїхав до батьків.
– Чого я буду жити з твоєю мамою? Тебе й так нема, – сказав мені.
Але мені не вдалося вберегтися. Поки я переварюючи слова, що в мене вже й не буде дітей, якесь дівча казало, що вона відмовиться від дитини, бо їй цього не треба.
Як так? я хочу понад усе на світі, а їй не треба?
Я тоді вирішила, що мені треба. Назар погодився на усиновлення, бо побачив, що я відповіді «ні» не прийму. Я вже й годувала маленьку Валерію, чекала, коли перевезу її додому, а Назар знову у батьків.
З пологового я їхала сама, в таксі, чоловіка не було, але я не була засмучена.
Доньку ростила в радості і любові, нарешті я відчула смак життя, хоч і важко було для мене, бо ж то не молодість, а Валерія вставала серед ночі по десять разів і все їй пляшечку треба подати теплу.
А одного дня на порозі стала свекруха і тихим голосом сказала, що Назар хоче розлучення і платити нічого не буде, бо дитина не його.
Назар і так не дуже давав мені гроші, а взагалі без його підтримки я не знала, як і бути.
– Він у нас один, ми на нього розраховуємо, а ти знаєш, які зараз ціни. Тому ти хотіла дитину, ти її й виховуй сама. Назар тут ні до чого.
Вона пішла, а я дуже засмутилася, адже як тепер?
– Доню, на мою пенсію проживемо і ти виходь на роботу, а Валерію в ясла.
Якби то так просто дитину в ясла, то ж місць нема.
Вже я розуміла, що на малу зарплату дитину не потягнеш, але що робити? До того я не мала чоловіка забезпеченого і тепер не матиму.
І знову несподіваний дзвінок у двері. На порозі стояв чоловік, старший за мене років на десять.
– Лесю Дмитрівно, я дідусь вашої доньки.
– Що? Я доньку нікому не віддам! Вона моя по закону!
– Я не прошу мені її віддавати. Я хочу вам допомагати її ростити. Я дуже довго вас шукав.
Чоловік вже сидів на кухні та розказував свою історію. Звали його Анатолій Васильович, він був батьком тієї дівчини, яка відмовилася від дитини.
– Я завжди по заробітках, а дружина доньку виховувала у вседозволеності. Тільки я хотів втрутитися, що так не можна, як вона за доньку заступалася і казала, що я нічого не знаю, вона ж мене не повчає, як цеглу на цеглу класти. Я й не знав, що донька чекала дитину. Аж ось приїхав, а вони щось шушукаються. Коли я почав розпитувати. То дружина заявила: «дитина б їй все життя зіпсувала, а так має шанс і вчитися піти і чоловіка гарного знайти». Я не вірив вухам, як можна віддати дитину, то ж не кошеня…
Анатолій вирішив кардинально все змінити: майно поділили навпіл, за доньку він обіцяв платити за навчання, а далі кожен сам за себе. Чоловік почав шукати, хто б йому допоміг віднайти онучку. Це було майже неможливо, але й йому допоміг випадок. Коли він сидів на лавочці біля пологового, то дві жінки, які там працювали розговорилися на рахунок матусь, які кидають дітей.
– Ой, була у нас одна, думала, що то дівча не розумне. А як мати її прийшла та почала те все підписувати та вимагати на її Зореславу косо не дивитися, то вже я зрозуміла, в кого вона така, – розповідала одна жінка іншій.
Анатолій аж підскочив, адже Зореслава – то рідкісне ім’я і таке в його доньки. Отак він приблизно й дізнався, хто усиновив його онуку.
– Я знаю, що дитину ростити складно, але я готовий вам допомогти, – завершив Анатолій свою розповідь.
– Добре, – я була рада це чути, але виду не подавала.
Анатолій став приходити і гроші давати, їх вистачало на все і мені не довелося віддавати Валерію в ясла. Вона пішла в три роки в садок, а ми з Анатолієм переїхали до нього. Він купив простору квартиру для нас, ми одружилися.
Він це подав так, щоб легше було ростити Валерію, але поступово зрозуміли, що ми любимо один одного.
Його донька нічого не знає про свою доньку і він їй не розказує. Вона не вчиться, а виїхала з матір’ю за кордон, що вони там роблять – не відомо. Самі не пишуть, а Анатолій і не нав’язується.
А я зараз живу кращі роки свого життя, це я впевнено кажу. Не знаю чи треба було швидше це все починати чи ні, але точно з таким чоловіком, як Анатолій. Його варто було дочекатися.
Спеціально для intermarium.news Ксеня Ропота
Фото Ярослава Романюка
