Ліза ловила себе на тому, що все частіше і частіше заглядає на сторінки одногрупників: як живуть, чим займаються, чи хтось розлучений, чи є діти. А найголовніше, чи постаріли дівчата і чи полисіли хлопці. У неї вже гра така: загадує, кого хоче побачити, пише на листку, як він зараз виглядає і тоді дивиться фото. Часто не вгадує, бо ніколи не могла похвалитися інтуїцією, але її гра не розчаровує. Головне ж дізнатися, хто чим живе і чи живе гірше, ніж вона.
А вона що? Одружена, діти, робота. Вже отак десять років і просвіту цьому не видно. Хочеться і роки скинути, і чогось такого надзвичайного, і неймовірного, а от чого – не відомо. Бо як подумати, то вона ні пригод не хоче, ні швидкоплинного роману, бо потім болячки повилазять з орбіти Венери. От якби ЦЕ їй зустрілося в квартирі, на улюбленому дивані.
Не шукає Ліза тільки Діму. До тепер серце стискається від тої зради, що ні пробачити, ні зрозуміти не може.
Вони зустрічалися ще студентами і вірили, що зустріли свої половинки. Діма поїхав на навчання по обміну в іншу країну, а Ліза залишилася вдома з двома смужечками. Ні додзвонитися, ні порадитися не було з ким. Вона точно знала одне – дитину залишить, бо ж вона Діми. Самій ростити варіанту не було, бо мама б з дому вигнала, а Дмитро не давався чути. Просто зник. Тепер, може, вона б чекала, але тоді, коли все сприймаєш так гостро. Розписалися з Юрком скоро і стали жити на зло Дмитру. Уявляла, як везе малечу в візочку, а він іде їй назустріч, а вона демонструє дитину, що як дві краплі схожа на нього і каже:
– Я віддана іншому, тому буду вірна йому довіку.
Дмитро ридає, а вона гордо йде геть і на душі у неї спокій.
Проте, нічого з того не збулося. Дмитро їй так і не зустрівся за всі ці роки. Вона сама старалася гуляти в знайомих районах, але дарма. Дитина у неї була лише від Дмитра, на жаль.
Черговий вечір після чергового нудного дня, переступає поріг хати і ціпеніє – перед нею Дмитро.
– Я його зустрів на роботі, от і вирішив до нас запросити, – краєм вуха чує чоловіка, бо сама просто не може й слова сказати.
– А ти зовсім не змінилася. Все відьмуєш, – обіймає її Дмитро.
– Так, – вичавлює з себе.
– Дмитро у нас проїздом. То я запросив до нас переночувати, ти не проти, – говорить чоловік.
Ліза дивиться на Дмитра, на свого Дмитра. Далі вона знає, що буде. Щось палке, чудове і прекрасне на цьому прогнутому дивані. А далі буде прощання чи й не буде того прощання, як колись. А потім й далі буде ще нестерпніша рутина з Юрком. І тільки цей диван щоразу їй нагадуватиме про втрачене навіки щастя.
– Юра, не думаю, що це можливо, – чує свій голос, – На цьому дивані я й ворогові не побажаю спати, а не такому важливому гостю.
– Я й не на такому спав в студентські роки.
– І спина тоді теж була не така, тому буде набагато краще, якщо ми заплатимо тобі за готель.
– Я й сам спроможний, – гордо каже Діма.
– От і домовилися.
Весь наступний тиждень Ліля проплакала в ванній, не хотіла бачити всіх навколо, а особливо винила долю, що так зле з нею пожартувала. Щось велике й прекрасне прийшло до неї в квартиру, а вона його відштовхнула заради стабільної сірості й рутини.
Фото ілюстративне.