Ми з Дмитром щойно повернулися додому після чергового сімейного свята, і він, зніяковівши, переказав мені розмову з мамою.
— Анно, — почав він тихим голосом, сідаючи на край ліжка, — мама сьогодні знову говорила про тебе. Вона… вона дуже засмучена.
Я повернулася від дзеркала, розчісучи волосся.
— Засмучена? Через що цього разу?
Дмитро зітхнув і подивився в підлогу.
— Каже, що ти навмисне робиш усе, щоб її принизити перед усіма. Що коли ти не принесла нічого на стіл, то це був спеціальний хід, ніби ти хотіла показати, що її страви ніхто й так не їстиме. А коли приносила свої — то щоб усі тільки тебе хвалили. Вона мало не плакала… Казала: «Твоя дружина хоче, щоб я виглядала повною невдачею на кухні перед усією родиною».
Я відклала гребінець.
— І ти що їй відповів?
— Я… я не знав, що сказати. Просто слухав. Вона просила, щоб ти більше не втручалася в ці справи. Але ж я знаю, що гості самі питали, де твої страви…
Він підвів очі, і в них була така безпорадність.
— Анно, я між двох вогнів. Не знаю, як далі бути.
Я сіла поруч і взяла його за руку. Серце стискалося від цієї ситуації, але я розуміла: це тільки початок довгої розмови.
Мене звати Анна. Я завжди любила створювати затишок навколо себе — чи то в проєктах інтер’єрів, якими займаюся професійно, чи то в повсякденному житті.
Коли я познайомилася з Дмитром на одній з виставок мистецтва, він одразу привернув мою увагу своєю спокійною вдачею та щирою усмішкою. Ми швидко знайшли спільну мову: говорили про книги, подорожі, прості радощі життя.
Наші побачення часто закінчувалися у мене вдома — я готувала вечерю, а він їв із таким апетитом, що я жартувала: «Ти ніби цілий день на ногах провів без перерви».
Він сміявся й додавав ще порцію. Я думала, що це просто комплімент моїй кухні, і не копала глибше.
Через деякий час наші стосунки стали серйозними. Дмитро запропонував одружитися, і я погодилася без вагань. Тоді він сказав:
— Пора тобі познайомитися з моїми батьками по-справжньому. Приїдемо до них на обід, я все організую. Хочу, щоб вони побачили, яка ти чудова.
Я хвилювалася, але зраділа. Вирішила спекти свій улюблений пиріг з сезонними фруктами й узяти хороше ігристу в подарунок.
Приїхали в гарний день. Батьки Дмитра жили в просторому будинку з садом, де росли старі яблуні. Ольга Петрівна, його мама, зустріла нас із обіймами.
— Заходьте, любі! Я вже все накрила, чекаю не дочекаюся!
Стіл виглядав святково: вишиті серветки, свіжі квіти, багато різноманітних тарілок. Володимир Іванович, батько, привітався тепло й одразу налив компоту.
Ми сіли. Я спробувала першу страву — овочеве рагу. Воно було надто рідким і водночас пересоленим. Потім узяла печене м’ясо — воно виявилося сухуватим. Салати теж мали дивний присмак. Я обережно їла лише хліб, сир і свіжі овочі з нарізки.
Ольга Петрівна помітила.
— Анно, чому так мало береш? Ось мої вареники з сиром, спеціально ліпила зранку!
Я всміхнулася.
— Дякую величезне, Ольго Петрівно. Просто сьогодні не дуже голодна, та й шлунок трохи капризує. Не хочу переїдати.
Вона кивнула, але погляд став уважнішим. Розмова перейшла на весільні плани, і напругу розвіяло.
Після того візиту я задумалася, але не стала розпитувати Дмитра — не хотіла зайвого.
Весілля ми відзначили в затишному ресторані з видом на парк. Кухарі постаралися: все було соковитим, ароматним, ідеально приправленим. Гості насолоджувалися, а Дмитро з батьком особливо активно брали добавки — ніби давно чекали такої нагоди.
Ольга Петрівна сиділа з гідністю, але я помітила, як вона спостерігає за столом. Коли хтось вигукнув: «Оце так смакота!», її усмішка стала трохи вимушеною. Я зрозуміла, що їй непросто ділити увагу з професійною кухнею.
Після весілля я стала частиною їхньої великої родини. У них була мила традиція: на головні свята збиратися в когось удома, і кожен приносив свої страви.
Так господарям легше, а стіл виходив різноманітним і щедрим. Домовлялися заздалегідь по телефону чи в чаті: хто що готує.
Мені це дуже сподобалося. Я з дитинства обожнювала кухню — бабуся передавала мені свої секрети, і я завжди експериментувала.
Перше велике свято після весілля — день народження тітки Дмитра. Ми поїхали до них. Я підготувала овочевий салат з горіхами та домашньою заправкою, а ще — запечену рибу з травами. Хвилювалася, бо це був ніби мій дебют.
Коли все розклали, гості одразу зацікавилися моїми стравами.
Тітка Світлана наклала салат.
— Анно, який аромат! Це ти сама придумала?
— Так, з бабусиних рецептів, але трохи модернізувала.
Дядько Петро спробував рибу.
— Браво! Дмитре, ти щасливчик!
Компліменти посипалися. Усі ділилися враженнями, просили рецепт.
Ольга Петрівна сиділа тихо. Її страви — тушкована капуста й пиріг — брали мало. Під кінець вона прибирала тарілки майже повними.
Наступні свята повторювалися: мої страви розбирали швидко, з захопленням, а її залишалися.
Одного вечора Дмитро повернувся засмучений.
— Анно, мама хоче поговорити. Каже, що їй неприємно через ці застолья.
— Через що саме?
— Через те, що всі хвалять тільки тебе. Її страв ніхто не чіпає.
З того вечора, коли Дмитро переказав мені слова Ольги Петрівни, щось у мені остаточно змінилося. Я сиділа на кухні, дивилась на наші тарілки після вечері й раптом відчула, як у мені наростає гаряча хвиля обурення.
Чому я маю вибачатися? Чому маю прикидатися, ніби не помічаю, що її страви залишаються недоторканими? Я ж не навмисне стараюся – я просто готую так, як люблю, як училася роками, як відчуваю смак і радість від процесу.
– Діма, – сказала я тихо, але твердо, – я більше не гратиму в ці ігри. Я не винна в тому, що гості обирають те, що їм справді смачно. Якщо твоїй мамі щось не подобається – хай подивиться на себе, а не на мене.
Він подивився на мене здивовано.
– Аню… але ж вона мама. Ми можемо просто…
– Ні, – перебила я. – Не можемо. Я не буду приносити порожні тарілки чи готувати навмисне гірше, щоб комусь було комфортніше. Це абсурд.
Він зітхнув, опустив голову. Я бачила – йому важко між двох вогнів. Але я більше не збиралася поступатися.
Наступне сімейне свято було на день народження Оксани. Я прокинулася о пятій ранку. Готувала з насолодою, з якоюсь навіть злою радістю.
Новий салат – з авокадо, креветками й домашнім соусом на основі манго. Запіканка з трьох видів сиру, з хрусткою скоринкою й ніжною серединою. Домашні еклери з заварним кремом і свіжими ягодами – я знала, що ніхто не встоїть.
Коли ми приїхали, я з гордо піднятою головою поставила свої страви на стіл. Оксана одразу ахнула:
– Аню, це ж справжній ресторан! Як ти встигаєш?
Гості кидалися до моїх тарілок ще завзятіше, ніж раніше. Компліменти лунали один за одним:
– Це найкращий салат у моєму житті!
– Запіканка просто тане в роті!
– Анно, ти чарівниця!
Я посміхалася, приймала похвалу, ніби це було саме моє право. Ольга Петрівна сиділа навпроти, бліда, з вимушеною посмішкою. Її тарілки з пиріжками й холодцем майже не чіпали. Я бачила, як вона стискає серветку в руках, як очі її блищать від образи.
Після свята Дмитро їхав додому мовчки. Потім все ж сказав:
– Мамі було дуже неприємно сьогодні.
– А мені було приємно, – відповіла я холодно. – І знаєш що? Наступного разу я приготую ще краще. Нехай дивиться й вчиться. Я не збираюся гальмувати себе тільки тому, що хтось не хоче визнавати власні прогалини.
Він спробував ще раз:
– Але ж сім’я…
– Сім’я – це не означає терпіти несправедливість, – відрізала я. – Я люблю тебе, Діма. Але на кухні я не поступлюся. Якщо твоїй мамі так прикро бачити, як гості обирають смачне, – хай візьме книжку з рецептами чи запишеся на курси. Я своє життя не зіпсую через чиєсь самолюбство.
З того часу я готувала ще старанніше. Кожне свято перетворювалося на мій маленький тріумф. Гості чекали саме моїх страв, просили рецепти, фотографували.
А я щоразу відчувала солодке задоволення від того, що правда на моєму боці. Не моя вина, що хтось роками не хотів удосконалюватися. Я не збиралася ставати меншою, щоб хтось інший почувався більшою.
Узагалі не розумію усіх цих протистоянь. Має бути свято а не кулінарний мастер-шеф. Ну скажіть, я не права?
Головна картинка ілюстративна..
