— Павле, ти мене чуєш? Не вигадуй, збирайся і їдь! Всі будуть, розумієш, абсолютно всі! — Андрій майже кричав у слухавку, крокуючи тісною кухнею. — Це не просто вихідні, це День Матері. Ти хоч пам’ятаєш, коли ми востаннє сиділи за одним столом?
— Тату, тихше, він же не глухий, — Катруся, схилившись над зошитом із математики, на мить відірвала погляд від цифр. — Ти йому вухо прогрієш через телефон.
Андрій зітхнув, притиснув слухавку плечем і вже м’якше продовжив:
— Пробач, малу перелякав.. Павле, послухай. Навіть Оксана обіцяла вирватися зі свого польського закордону. Потягом, автобусом — як завгодно, але буде. Це ж найкращий дарунок для мами. Просто приїдь.
Ідея великого збору з’явилася тиждень тому, коли донька принесла зі школи паперову квітку з тремтливим написом «Найкращій матусі». Андрій тоді довго тримав той клаптик картону, і перед очима постав старий батьківський дім у затишному містечку. Сім’я їхня була великою — п’ятеро дітей, наче пальці на одній руці, які життя стиснуло в кулак, а потім розіслало в різні боки.
Зібрати їх усіх докупи здавалося завданням із зірочкою. Останній раз вони бачилися ще до тих часів, коли світ зачинився на замки. Андрій та старша сестра Ганна жили поруч із батьками, а от інших доля розкидала: Василь поїхав працювати на захід, будувати мости; Оксана поїхала на навчання до Кракова та й залишилася там працювати в архітектурному бюро; а Павло — той взагалі осів на півдні, біля самого моря, де зараз було неспокійно і звідки дорога була найдовшою.
Підготовка почалася таємно. Андрій завів собі спеціальний блокнот, куди записував графіки прибуття потягів і списки продуктів. З Ганною домовилися швидко:
— Давай, як колись, — запропонувала вона по телефону, і в її голосі Андрій почув усмішку. — Наліпимо пельменів. Пам’ятаєш, як мама завжди казала: «Де борошно на столі — там і Бог у хаті»?
Це була їхня сімейна традиція. П’ятнадцять років тому такі вечори були священними. Величезний стіл, хмари борошна, сміх, що розлітався по всьому будинку, і нескінченні розмови про майбутнє. Тоді здавалося, що так буде завжди.
У суботу Андрій з дружиною замісили величезну діжу тіста. Воно мало бути еластичним, «живим», як вчила мати. Ганна відповідала за начинку — м’ясо брали у перевіреного фермера, щоб духмяне було, з перцем та цибулькою. Оксана зателефонувала вже з кордону: «Пройшла. Скоро буду. Купіть моїх улюблених цукерок!»
Ніч перед неділею Андрій майже не спав. Перевіряв, чи вистачить стільців, чи домовлено з водієм, який мав зустріти Павла на станції. Найважче було втримати таємницю перед дітьми — онуки так і норовили проговоритися бабусі Олені.
У неділю вранці, коли сонце ледь торкнулося золотих маківок місцевої церкви, Андрій уже був біля квіткового магазину. Отримав замовлений оберемок сортових тюльпанів та ніжних нарцисів — мати обожнювала ці перші справжні квіти весни за їхню тендітну силу.
Коли він під’їхав до батьківської хати, серце йому тьохнуло. Мама, Олена Сергіївна, метушилася на кухні. З димаря йшов легкий димок, а у вікнах виднілися запітнілі шибки. «Невже розказали?» — майнула тривожна думка.
— Мамо, вітаю! — Андрій зайшов у сіни, тримаючи квіти поперед себе. Вона обернулася, витираючи руки об фартух. Її обличчя було трохи втомленим, але очі світилися дивним спокоєм. — Сину? А чого так рано? — Вона прийняла букет, притиснула його до грудей. — День Матері сьогодні? Ох, дякую, соколику.
— А чого це ви печете так багато? — Андрій зазирнув у духовку, звідки пахло яблуками та корицею. — Тато ж солодкого не їсть. Мама на мить забарилася, відвела погляд до вікна. — Та… неділя ж. Думала, може, хтось із сусідів зайде. А батько поїхав у райцентр, у справах. Обіцяв до обіду бути.
Андрій усміхнувся про себе. План працював.
— Добре, мамо. Ми о дванадцятій прийдемо з Катрусею, посидимо трохи.
— Приходьте, синку, приходьте. Пирогів на всіх вистачить.
Першим, на диво, з’явився Василь. Він приїхав на великому пікапі, завантаженому дарунками з карпатських країв: лісовими грибами, медом і гуцульськими ліжниками.
— Ого, оце так компанія! — реготав він, обіймаючи матір. Поруч стояла його дружина Софія з маленьким сином, який вперше бачив таку велику родину.
Потім під’їхав Андрій, за ним Ганна з чоловіком. Коли до хати забігла Оксана, гублячи на ходу шарф, дім остаточно «прокинувся». Почалася весела метушня: хтось шукав додаткові табуретки, хтось розставляв тарілки, хтось розпаковував сумки.
Останнім приїхав Павло. Він зайшов тихо, трохи зсутулившись під вагою великої дорожньої сумки. Виглядав старшим, ніж у свій останній візит — південне сонце і пережиті за останній рік тривоги додали сивини у скроні. — Холодно у вас тут, на півночі, — пожартував він, скидаючи легку куртку. Його зустріли вигуками й обіймами. Павло привіз цілу коробку фруктів. Дім наповнився сумішшю запахів: свіжої випічки, фруктів та хвої.
Нарешті всі втиснулися за один величезний стіл, накритий старою вишитою скатертиною. Почалося те саме дійство — ліплення пельменів.
— Давай, Павлусю, бери вилку, згадуй молодість! — підштовхував брата Андрій. Робота кипіла. Руки миготіли, качалки стукали по дошках, а на підносах виростали рівні ряди білих «вушок». Ганна тільки встигала виносити готові партії на у сіни.
Мати сиділа на чолі столу. Вона всміхалася, дивлячись на своїх дорослих дітей, але було видно, що вона постійно позирає на годинник. Коли стрілки наблизилися до другої дня, вона раптом підняла руку, закликаючи до тиші.
— Діти мої… Я така щаслива, що ви всі тут. Це справжнє диво. Але я маю вам щось сказати. Зараз повернеться батько, і ви все побачите самі.
— Мамо, що сталося? — Оксана відклала шматочок тіста. — Щось із татом?
— Ні-ні, все добре. Навіть дуже добре. Просто… у вас тепер буде молодший брат.
У кімнаті запала така тиша, що було чутно, як цокає годинник на стіні. Василь від несподіванки впустив вилку.
— Мам… ви що, серйозно? — прошепотів Павло.
— Шість… Шість років йому, — лагідно відповіла Олена Сергіївна.
— Як шість? — Андрій нахмурився, намагаючись збагнути почуте.
Мама зітхнула і почала розповідати. Її голос був тихим, але твердим.
— Пам’ятаєте далеку родичку тітку Марію? У неї був онук, Максимко. Ви знали, що там відбувалося… спочатку та хвороба підкосила батьків один за одним, а потім прийшло інше лихо. Бабуся його зовсім занедужала, серце не витримало. Ми з батьком порадилися і вирішили. Не можна дитині в такий час лишатися самій на світі. Сили в нас ще є, хата велика. Вас виростили людьми, і його піднімемо. Бог дасть сили, а ми дамо любов.
У цей момент рипнули двері. До хати зайшов батько, Степан Петрович. Він тримав за руку невеликого хлопчика в синій куртці та в’язаній шапці. Малюк дивився на величезну юрбу людей величезними, трохи наляканими очима. Батько, побачивши всіх своїх дітей у зборі, на мить застиг, а потім його обличчя освітилося такою радістю, якої вони не бачили роками.
— Ну що, Максимку, бачиш, скільки в тебе тепер захисників? — голос батька трохи дрижав. Хлопчик мовчав, міцніше стискаючи чоловікову долоню. Василь першим підвівся зі стільця. Він підійшов до малого, присів навпочіпки і простягнув свою велику мозолисту руку.
— Привіт, козаче. Я Василь. А пельмені ліпити вмієш?
Максимко ледь помітно кивнув.
— Мене бабуся вчила…
— От і добре! — вигукнув Андрій.
— Мий руки і сідай до нас. У нас тут якраз тіста ще ціла гора.
За пів години ситуація змінилася до невпізнання. Максимко, загорнутий у завеликий для нього фартух, зосереджено заліплював краї тіста, а Оксана показувала йому, як робити «красивий краєчок». Він почав усміхатися, спочатку несміливо, а потім уже на повен голос сміявся з жартів Павла.
Потім була велика вечеря. Пельмені варили у трьох найбільших каструлях. Пара стовпом стояла над столом, пахло вершковим маслом і лавровим листом. Це був смак дитинства, смак спокою, який неможливо купити ні за які гроші. — Тісто — вищий клас, Андрію! — хвалила Ганна. — Не забув батькову науку. — Та й фарш вдався, — додавав Степан Петрович, підкладаючи Максимкові ще один пельмень.
Час пролетів непомітно. Сонце вже сідало за обрій, розливаючи по небу рожеві та фіолетові фарби. Треба було збиратися — кому на потяг, кому на автобус. Андрій, як головний логіст, викликав таксі, перевіряв квитки, пакував кожному в дорогу мамині пироги.
Прощання було довгим. Обнімалися на ґанку, обіцяли телефонувати частіше, не тільки у свята. Останнім виходив Андрій зі своєю сім’єю. Він затримався біля Максимка, поклав йому руку на плече.
— Ну, братику, тепер ти тут головний. Наглядай за батьками, поки мене немає. Домовилися?
Хлопчик серйозно кивнув:
— Домовилися.
Коли машина від’їжджала, Андрій озирнувся. У вікнах батьківської хати горіло тепле світло. На порозі стояли двоє літніх людей, а між ними — маленька постать, яка активно махала рукою на прощання.
Олена Сергіївна притулилася до чоловіка і тихо зітхнула. На душі було легко. Вона знала: що б не відбувалося у великому світі, які б вітри не дули за вікном, сьогодні вони зробили щось дуже правильне. Вони не просто зварили пельмені — вони зшили свою родину докупи, додавши до неї ще одну маленьку, але таку важливу ланку.
«Добрих дітей ми виростили, Степане, — подумала вона. — І цього виростимо».
