Весільний стіл угинався від тарілок, а гомін у залі стояв такий, що доводилося кричати сусідові у саме вухо. Віра та Артем сиділи на почесному місці, трохи втомлені від нескінченних «Гірко!» та побажань щастя. Батьки Артема вже виголосили свою промову, вручивши важкий конверт із грошима — вони довго збирали ці кошти, відмовляючи собі в поїздках на відпочинок, аби син мав гідний старт. Потім пішли дядьки, тітки, друзі з гучними жартами. Нарешті мікрофон опинився в руках матері нареченої, Любові Петрівни.
Вона випросталася, поправила дорогу сукню і обвела поглядом гостей, ніби збиралася оголосити державний указ.
— Діти, ми з батьком довго думали, що ж таке подарувати, аби воно не розійшлося на дрібниці, — почала вона, і в залі запала тиша. — Гроші — то таке, сьогодні є, а завтра немає. Тому ми вирішили подарувати вам власне житло. Ось документи на двокімнатну квартиру, я їх відразу на доньку оформила, щоб надійніше було. Живіть, будуйте свою сім’ю і знайте, що ми завжди поруч.
Вона простягнула Вірі синю папку. Гості ахнули, хтось почав аплодувати, а по столах покотилася хвиля обговорень.
Батьки Артема перезирнулися. Їхній конверт, який ще десять хвилин тому здавався солідним внеском, тепер виглядав просто папірцем на фоні такого жесту. Артем відчув, як всередині щось неприємно стиснулося від цього публічного порівняння, але він лише міцніше стиснув руку дружини.
Наступного ранку, попри втому після свята, вони всією родиною поїхали дивитися нове помешкання. Попередні мешканці залишили після себе чимало речей: у спальні стояв широкий комод, у вітальні — масивний диван, а на кухні височів кухонний гарнітур.
— Дивіться, як тут добре, — Любов Петрівна господарським кроком пройшлася кімнатами, торкаючись штор. — Тут жила дуже порядна родина, вони за кожним куточком стежили. Меблі майже нові, можна хоч сьогодні заносити капці й варити борщ.
— Мам, ну меблі трохи не в нашому стилі, — тихо зауважила Віра, розглядаючи важкі завіси. — І колір стін такий… персиковий. Може, ми щось переробимо?
— Та що тут переробляти? — втрутився тесть, Петро Іванович. — Стіни рівні, підлога не скрипить. Купите кілька стільців на кухню — і все.
— Ні, Петре, ти не правий, — подав голос батько Артема. — Молодим треба свій простір. Ми з Артемом за кілька місяців, коли в мене відпустка буде, приїдемо і тут все до ладу доведемо. Шпалери переклеїмо, лінолеум оновимо, якщо захочуть. А ті гроші, що ми подарували, якраз на матеріали підуть.
Віра вдячно подивилася на свекра. Їй хотілося, щоб цей дім став справді їхнім, а не чиїмось залишеним спадком.
Але в цей момент її мама міцно стулила вуста – ніхто не мав права командувати в її квартирі, хай вона номінально й була на доньці.
Артем, навпаки, трохи підбадьорився, почувши про план ремонту. Вони вирішили, що поки заїдуть так, як є, перевезуть лише особисті речі, а ремонт почнуть пізніше.
Перші тижні минули в ейфорії. Вони звикали до спільного побуту, купували дрібниці для дому, планували, куди поїдуть наступного літа. Гроші, подаровані на весіллі, Артем поклав на окремий рахунок — це був їхній «ремонтний фонд», який давав відчуття стабільності.
Але одного суботнього ранку ідилія закінчилася. Віра прокинулася від дивного звуку — у вхідних дверях хтось наполегливо крутив ключем. Вона спершу подумала, що помилилася, але за мить почулося клацання замка і гучний голос у коридорі:
— Олю, заходь швидше, не стій на порозі! Роззувайся тут, на килимку.
Віра здригнулася. Артем теж розплющив очі, не розуміючи, що відбувається. Двері до спальні розчахнулися без стуку, і на порозі з’явилася Любов Петрівна.
— О, ще сплять! — вигукнула вона, сплеснувши в долоні. — Ну ви й соні, вже десята година ранку, сонце в зеніті! Давайте, піднімайтеся, у нас справ купа.
— Мамо! — Віра смикнула ковдру на себе. — Ти що тут робиш? І як ти зайшла?
— Як-як, ключем. У мене ж є запасний комплект, я собі зробила, поки документи оформлювала. А що таке? Мати до доньки прийти не може?
— Може, але не о десятій ранку в суботу і не в спальню, — роздратовано буркнув Артем.
— Ой, які ми ніжні, — Любов Петрівна закотила очі й вийшла в коридор, де на неї чекала тітка Оля. — Чуєш, Олю? Вийди, кажуть, бо ми дорослі.
Коли Артем і Віра нарешті вийшли на кухню, там уже панувала теща. Вона встигла витягнути з холодильника каструлі, заглянути в усі шухляди й тепер з незадоволеним виглядом розглядала порожню поличку.
— Віро, я не зрозуміла, а де продукти? Один йогурт і пів палки ковбаси. Ти взагалі за домом стежиш? Чоловік голодний ходитиме.
— Мамо, ми снідаємо кавою з бутербродами, а потім ідемо в супермаркет на тиждень закуповуватися. Зараз субота, це наш час для покупок. Навіщо забивати холодильник наперед?
— Ой, ці ваші міські звички, — зітхнула тітка Оля, присідаючи на край дивана. — У нас у селі завжди льох повний, а ви все на завтра відкладаєте.
— Та вони навіть картоплю додому замовляють, уявляєш? — підхопила Любов Петрівна. — Лінуються зайвий раз сумку підняти. Дожилися.
Артем мовчки готував каву. Він відчував, як усередині закипає роздратування, але не хотів починати сварку з першого ж візиту. Він сподівався, що це просто разова акція, викликана бажанням матері перевірити, як вони влаштувалися.
— Так, ми зараз з Олею поїдемо в центр по магазинах, — оголосила теща, допиваючи чай. — А ви купіть м’яса, овочів, я ввечері заїду, зроблю вам нормальні голубці. Бо на ваших йогуртах Артем довго не протягне.
— Мамо, не треба нічого готувати, — твердо сказала Віра. — У нас на вечерю свої плани, ми хотіли в кіно сходити.
— Кіно почекає, а шлунок — ні. Все, ми пішли, чекайте ввечері.
Проте ввечері вони не з’явилися. Замість голубців була лише коротка смс-ка: «Втомилися, їдемо на вокзал. Ключі я лишила собі, про всяк випадок». Віра і Артем видихнули. Вони сподівалися, що це був просто емоційний порив, який скоро мине. Але за наступний місяць Любов Петрівна приїжджала ще чотири рази. І кожного разу вона була не одна: то з колишньою колегою, то з сусідкою, якій «терміново треба було подивитися планування квартири».
Артем почав ловити себе на тому, що здригається від кожного звуку в під’їзді. Кожен такий візит супроводжувався порадами, де мають стояти горщики з квітами і чому Вірі варто змінити зачіску.
Остання крапля переповнила чашу в п’ятницю ввечері. Артем зустрів Віру з роботи, вони вирішили не готувати, а зайти в невелику піцерію біля дому. Погода була чудова, вони повільно йшли парком, обговорюючи майбутній ремонт. Коли підійшли до будинку, Артем підняв очі й завмер.
— Віро, дивись. У нас світло горить у вікнах.
— Може, ми забули вимкнути? — з надією в голосі запитала вона.
— Ні, я точно пам’ятаю, що вимикав. І на кухні, і в кімнаті.
Вони піднялися на поверх. Артем обережно вставив ключ, але двері виявилися незачиненими на замок. З квартири долинав шум води, дитячий сміх. У коридорі стояло кілька пар чужого взуття — якісь розтоптані кросівки та дитячі сандалі.
На кухні біля плити поралася незнайома жінка в домашньому халаті. Побачивши господарів, вона зовсім не злякалася, а навпаки — привітно посміхнулася.
— Ой, ви вже прийшли! А Люба казала, що ви допізна будете. Я Наталя, родичка вашої мами. Приїхала з дітьми до лікаря, зупинитися ніде, от Люба і дала ключі. Сказала, ви не образитеся, місця ж багато.
З кімнати вискочили двоє дітей і почали гасати коридором, мало не збивши Віру з ніг.
— Мамо, це наша квартира? — запитала Віра в слухавку, відійшовши в кут коридору. — Ти серйозно? Ти поселила чужих людей у наш дім, поки нас немає вдома?
— По-перше, не чужих, а родичів, — голос Любові Петрівни в телефоні був сталевим. — А по-друге, чия це квартира, нагадайте мені? Хто її купив? Хто гроші заробляв роками? Ви там живете тільки завдяки моїй ласці. І якщо мені треба комусь допомогти, я це зроблю.
— Мамо, це неповага до нас. Ми тут живемо, це наш особистий простір.
— Який ще простір? Ти забагато фільмів дивишся, Віро. Це сімейна нерухомість. І я буду розпоряджатися нею так, як вважаю за потрібне. Не подобається — двері відчинені. Тільки документи не забудь лишити.
Віра мовчки поклала слухавку. Вона зайшла на кухню, де Наталя вже спокійно розкладала вечерю по їхніх тарілках.
— Сьогодні вони переночують, — тихо сказав він Вірі. — А завтра ми з’їжджаємо.
— Куди, Артеме? У нас немає іншого житла.
— У нас є весільні гроші. Їх вистачить на перший внесок за іпотеку. Нехай це буде однокімнатна на околиці, нехай у нас не буде меблів, але там ніхто не відкриватиме двері своїм ключем о десятій ранку.
Ніч минула майже без сну. Віра чула, як у сусідній кімнаті сопуть чужі люди. Подарунок, який мав стати фундаментом їхнього щастя, став готелем для добрих справ її матері.
Вранці, як тільки родичі поїхали, вони почали пакувати речі. Віра подзвонила батькові. Петро Іванович завжди був спокійнішим за матір, він рідко втручався в її плани, але Віра знала, що він її зрозуміє.
— Тату, я переписую квартиру на тебе. Роби з нею, що хочеш. Мама сказала, що вона не наша, і ми з цим згодні.
— Доню, ви впевнені? Мати ж просто… ну, ти ж її знаєш, вона хоче як краще, просто характер такий.
— Ні, тату. Вона хоче бути головною. А ми хочемо бути просто щасливими.
Через тиждень вони вже оглядали невелику квартиру в новобудові. Вона була зовсім порожня — голі бетонні стіни, зате ніяких меблів і персикових шпалер. Але коли Артем зачинив за собою двері й повернув замок, Віра вперше за довгий час глибоко вдихнула.
Батько Віри згодом знайшов у собі сили протистояти дружині. Він не став нікого туди селити. Він просто почав здавати квартиру через перевірених людей, а всі отримані гроші щомісяця перераховував Вірі. Любов Петрівна довго ображалася, кричала про невдячність і зрадництво, але з часом затихла, зрозумівши, що влада над донькою вислизнула з її рук назавжди.
Артем і Віра часто згадували той весільний подарунок. Тепер вони знали, що справжня незалежність коштує дорого, але вона варта кожної копійки.
А ви б терпіли такі вибрики рідної матері чи вчинили б як герої розповіді?
