Всі навколо говорили про те, коли ж буде те бабине літо, коли хоч на день припиниться дощ, коли почне збільшуватися день. Ми теж колись з мамою вели про це розмови, як вона любила листопад, дерева і купа листя під ногами, а вона казала:
– Доню, ти подивися, по якій золотій доріжці ми йдемо, наче королеви.
– Мамо, що ти вигадуєш, – казала я їй, адже вона завжди була дивачкою.
– А чого ні? Кожна жінка хоче відчути себе королевою, ходити по золоту в кришталевих черевичках. І ми ходимо.
І через багато років я вирівнювала спину, коли йшла засипаною червоним і золотим листом доріжкою, уявляла, що я – королева. Мені здавалося, що вона завжди поруч і зараз скрикне:
– А тут обережно.
Я питала її чому вона любить таку пору, а вона казала, що, коли немає нічого зайвого, якось легше.
– Не треба грати ролі, старатися, бігти щодуху. Можна сказати – я така і думайте, що хочете.
В таку пору вона й відійшла.
Але я не могла оговтатися дуже довго, особливо в цю пору, як тільки починали падати перші листки на землю. Ви знали, що вони падають з горіха вже в серпні?
Здавалося б, все у мене добре – чоловік поруч, діти одружені, перша онучка.
– Ти молода бабуся, – казав мені чоловік, а я тішилася, мріяла, як діти повезуть Аню до бабусі, а тут таке.
А далі діти перестали до нас приїжджати. Я розумію, що сваха вже не працює, а мені до пенсії ще років одинадцять, я не можу стільки часу приділяти допомозі дітям. От невістка туди й зачастила, а до нас як приїдуть раз на три місяці, то й добре.
– Матвію, чому ви не приїжджаєте?, – вирішила я з сином поговорити відверто.
– Мамо, ти ж горюєш, не усміхаєшся, не береш Аню на руки. Чого ми будемо їхати.
– Мені потрібна підтримка, – обурилася я.
– Мамо, бабусі вже два роки, як нема. Нам потрібна допомога твоя, як бабусі, а ти десь витаєш в спогадах. Ти наче не з нами. Навіщо нам витрачати час і сили, коли Софіїна мама сама приїздить та помагає нам?
Після цієї розмови я довго жалілася чоловікові, які вони корисливі, як я не маю підтримки, а я ж стільки сил вклала в сина. Просто невдячні.
Чоловік кивав головою, але він такий, що завжди погоджується, бо не хоче зі мною сперечатися. І на кого покластися в такому випадку? Син пішов за невісткою, а чоловікові лиш би його не чіпали.
Знову дощило, зранку тумани, ввечері нічого не видно за стіною дощу, я чекала бабиного літа. Взялася переглядати альбом, от які ми тут щасливі і забули вони про те, що ту радість дарувала, і створювала їм я, а як мені потрібна підтримка, то де вони?
Отак я й заснула, як сниться мені мама. Брови насупила і каже:
– Скільки можна плакати? Всі вони не дочекаються, коли розпогодиться, а ти наче зумисне хмура і хмура, що вони мають руками махати аби хмари розвіяти чи до мольфарів ходити?
– Я чекаю, коли розпогодиться.
– Доню, та воно може й не розпогодиться і впаде сніг і почнеться зима. Досить чекати. Завтра вони приїдуть, то щоб я тебе побачила усміхненою. Обіцяєш?
Я прокинулася, на вулиці було темно і я гірко усміхнулася – ага, приїдуть вони, їм же незручно.
Довго крутилася і не могла заснути, добре, що завтра вихідний і не треба йти на роботу, бо я точно спатиму до десятої.
Зранку мене розбудив шурхіт і мені на голову посипалося мокре листя.
– Та що ж це таке, – підскочила я, бо на білій постелі вже виднілися брудні плями.
– Бабуся, я тобі збилала, – почула я голос і побачила скривлене личко онучки.
– Яка краса, – прошепотіла я, – ти сама збирала?
– Так, сама!
– Дякую, за це я тобі таку смакоту приготую, що ти хочеш? Бабуся все зробить для тебе.
За вікном лило, а в наших горнятах парував чай, Аня бігала по квартирі, наче сонячний зайчик. Ми всі усміхалися і робили фото, я наполягла аби потім згадувати про цей чудовий день примирення.
