Діти рідної доньки завжди ближчі, ніж від дітей невістки. Побачиш, як твої свекри носитимуться з тим малюком!

Я завжди вважала себе щасливицею. У 20 років я вийшла заміж за Богдана, кохання мого життя, і потрапила в родину, яка стала для мене рідною.

Моя свекруха, пані Марія, була втіленням доброти й мудрості. Вона ніколи не втручалася в наше життя з Богданом без потреби, а якщо й радила щось, то робила це так делікатно, що я відчувала лише вдячність.

Її чоловік, пан Василь, був веселим і щедрим дідусем для наших дітей – Софійки та Максимка. Але одного дня випадкова фраза подруги про «справжніх» онуків змусила мене задуматися.

Я пам’ятаю той день, коли ми з Богданом уперше приїхали до його батьків після весілля. Мені було лише 20, і я хвилювалася, як мене сприймуть. Але пані Марія зустріла мене з широкою усмішкою і мискою гарячих вареників із вишнями.

— Оленко, сідай, не соромся, — сказала вона, ставлячи переді мною тарілку. — Ти тепер наша, а в нашій родині всі за одним столом, як рідні.

Її слова розтопили мої страхи. Пан Василь додав, наливаючи собі компот:

— Аби ти, Оленко, Богдана нашого любила, а решту ми самі владнаємо!

Я сміялася, а Богдан стиснув мою руку під столом. Того дня я відчула, що знайшла не лише чоловіка, а й справжню сім’ю.

Невдовзі в нас з’явилася Софійка, а через два роки – Максимко. Свекруха з дідусем не могли натішитися онуками. Кожен наш приїзд до них у село був святом: пані Марія пекла пироги, пан Василь майстрував для дітей дерев’яні іграшки.

Софійка обожнювала слухати дідусеві казки, а Максимко не відходив від бабусі, коли та поралася в саду.

— Оленко, ти бачила, як наш Максимко тягне моркву з грядки? — сміялася пані Марія. — Уже справжній господар росте!

— А Софійка вчора просила навчити її вишивати, — додавала я, відчуваючи гордість.

— Ой, Оленко, це ж твої гени! — відповідала свекруха, і ми сміялися разом.

Їхня донька, Соломія, була на п’ять років старшою за Богдана. Вона вийшла заміж за Тараса, успішного бізнесмена, але дітей у них не було. Соломія часто казала, що хоче пожити для себе, подорожувати, будувати кар’єру. Пані Марія іноді зітхала:

— Соломійко, тобі скоро тридцять, пора б уже й про малятко подумати.

— Мамо, не поспішай, — сміялася Соломія. — Усе встигну!

Я ніколи не відчувала від Соломії заздрощів чи конкуренції. Вона була доброю, хоч і трималася трохи відсторонено. Ми спілкувалися, як подруги, хоч і не дуже близько.

Одного літнього дня Соломія приїхала до батьків із загадковою усмішкою на обличчі. Новину яку вона привезла, ми святкували гучно. Ще б пак: у них буде поповнення.

Того дня я гуляла парком із Софійкою та Максимком, коли зустріла свою давню знайому, Наталю. Вона була з тих людей, що люблять плітки, але я завжди ставилася до неї з гумором. Ми розговорилися про дітей, про життя, і раптом вона сказала:

— Оленко, чула, що Соломія при надії? Вітаю, скоро в твоїй родині буде поповнення!

— Так, ми дуже раді, — відповіла я, усміхаючись.

— Ой, раді, кажеш? — Наталя хитро примружилася. — А ти готова до того, що в твоїх свекрів з’являться «справжні» онуки?

Я здивовано глянула на неї.

— Що ти маєш на увазі?

— Та в прямому сенсі! — вона розсміялася. — Діти рідної доньки завжди ближчі, ніж від дітей невістки. Побачиш, як твої свекри носитимуться з тим малюком!

Я змусила себе всміхнутися, але її слова зачепили. Я відповіла щось нейтральне, але всередині відчувала, як у душі зароджується тривога.

Чи може бути, що пані Марія й пан Василь любитимуть дитину Соломії більше, ніж моїх Софійку та Максимка? Я гнала ці думки, але вони поверталися.

Того вечора я розповіла про розмову Богданові. Він сидів на дивані, гортаючи телефон, і спершу лише знизав плечима.

— Оленко, ти серйозно? Мої батьки обожнюють наших дітей. Нічого не зміниться.

— Але Наталя сказала мені що.

— Наталя? Та вона ж тільки і вміє, що усіх по собі рівняти, та кожного обговорювати. — не дав договорити Богдан. — Не накручуй себе. Мої батьки однаково люблять усіх онуків.

Я зітхнула, але сумнів залишився. Тієї ночі я довго не могла заснути, уявляючи, як пані Марія обіймає новонародженого онука чи онучку, а мої діти стоять осторонь. Це було безглуздо, але тривога гризла моє єство.

Наближався день коли у родині Соломії з’явиться маля, і ми всі готувалися до великої події. Пані Марія влаштувала сімейне свято в селі – стіл ломився від страв, а діти гасали садом. Я допомагала свекрусі на кухні, коли вона раптом сказала:

— Оленко, ти не уявляєш, як я чекаю цього малюка. Соломія так довго мріяла про дитину.

— Це так чудово, — відповіла я, намагаючись приховати свої сумніви.

Вона глянула на мене, наче відчула мою нерішучість.

— Щось не так? Ти якась тиха.

Я зам’ялася, не знаючи, як висловити свої думки. Але пані Марія завжди вміла читати людей.

— Оленко, ти ж не думаєш, що ми з Василем любитимемо цю дитину більше, ніж Софійку й Максимка? — прямо запитала вона.

Я почервоніла.

— Ні, звісно, ні! Просто, люди всяке говорять.

Вона взяла мене за руку.

— Люди багато говорять, Оленко. Але ти наша донька, а ваші діти – наші любі онуки. Ми їх усіх любимо однаково. І так буде завжди.

Її слова заспокоїли мене, але не до кінця. Я кивнула й повернулася до нарізки овочів, а в голові крутилися Наталині слова.

Коли Соломія подарувала світу здорового хлопчика, якого назвали Іванком, уся родина зібралася в палаті. Софійка з Максимком нетерпляче зазирали до колиски, а пані Марія сяяла від щастя.

— Оленко, подивися, який він гарненький! — сказала вона, передаючи мені малюка.

Я взяла Іванка на руки, і сльози набігли на очі від ніжності. Він був такий маленький, такий схожий на Соломію. Але в ту мить я знову згадала слова Наталі. Чи справді я зможу ділити любов свекрів із цим малюком?

Того вечора за вечерею пан Василь підняв келих:

— За нашого Іванка! І за нашу велику родину, яка стала ще більшою!

Усі радісно підтримали тост, але я відчувала, як тривога повертається. Богдан помітив мій настрій.

— Оленко, що з тобою? Ти не радієш Іванкові?

— Радію, — відповіла я тихо. — Просто, думаю про майбутнє.

Він узяв мою руку.

— Майбутнє буде чудовим. Ми всі разом, і наші діти зростатимуть, як рідні. Не хвилюйся.

Через кілька тижнів я вирішила поговорити з пані Марією відверто. Ми сиділи в саду, пили трав’яний чай, а діти гралися неподалік.

— Пані Маріє, можна запитати дещо? — почала я невпевнено.

— Звісно, Оленко. Що тебе турбує?

Я набрала повітря в легені.

— Мені хтось сказав, що діти рідної доньки завжди ближчі. І я боюся, що Софійка з Максимком стануть менш важливими для вас із появою Іванка.

Вона поставила чашку на стіл і довго дивилася на мене.

— Оленко, — нарешті сказала вона, — я розумію, чому ти так думаєш. Люди люблять ділити родину на «своїх» і «чужих». Але для нас із Василем усі наші онуки – це диво. Софійка, Максимко, Іванко – вони всі наші. І ми їх усіх любимо однаково.

— Але ж, — я зам’ялася. — Іванко – це ваш рідний онук.

Пані Марія всміхнулася.

— А Софійка з Максимком – ні? Оленко, ти ж моя донька, хоч і не рідна. Для мене ти така ж рідна, як Соломія. Як можуть бути діти сина для нас із Василем менш рідні, ніж Іванко?

Я відчула, як сльози навертаються на очі. Вона обняла мене, і я зрозуміла, що мої страхи були марними.

— Дякую, — прошепотіла я. — Ви не уявляєте, як це важливо для мене.

— Уявляю, — відповіла вона, погладивши мене по щоці. — Бо я сама була невісткою колись.

Минали місяці, і я бачила, як пані Марія й пан Василь однаково люблять усіх онуків. Вони забирали дітей до себе на вихідні, разом гралися з ними, разом читали казки. Іванко ріс, а Софійка з Максимком обожнювали свого двоюродного братика.

Одного дня ми сиділи всією родиною за столом, і Софійка раптом сказала:

— Мамо, я хочу, щоб у нас було ще більше братиків і сестричок!

Усі розсміялися, а я відчула, як остаточно відпускають мої сумніви. Родина – це не про «справжніх» чи «чужих». Це про любов, яка не має меж.

А люди? Кожен і справді судить по собі. Але хіба існують родини де діти сина мен обожнювані ніж діти доньки? Здається, то все казки.

Хіба не так?

Головна картинка ілюстратвина.

You cannot copy content of this page