Я завжди вважала себе щасливицею. У 20 років я вийшла заміж за Богдана, кохання мого життя, і потрапила в родину, яка стала для мене рідною.

Моя свекруха, пані Марія, була втіленням доброти й мудрості. Вона ніколи не втручалася в наше життя з Богданом без потреби, а якщо й радила щось, то робила це так делікатно, що я відчувала лише вдячність.

Її чоловік, пан Василь, був веселим і щедрим дідусем для наших дітей – Софійки та Максимка. Але одного дня випадкова фраза подруги про «справжніх» онуків змусила мене задуматися.

Я пам’ятаю той день, коли ми з Богданом уперше приїхали до його батьків після весілля. Мені було лише 20, і я хвилювалася, як мене сприймуть. Але пані Марія зустріла мене з широкою усмішкою і мискою гарячих вареників із вишнями.

— Оленко, сідай, не соромся, — сказала вона, ставлячи переді мною тарілку. — Ти тепер наша, а в нашій родині всі за одним столом, як рідні.

Її слова розтопили мої страхи. Пан Василь додав, наливаючи собі компот:

— Аби ти, Оленко, Богдана нашого любила, а решту ми самі владнаємо!

Я сміялася, а Богдан стиснув мою руку під столом. Того дня я відчула, що знайшла не лише чоловіка, а й справжню сім’ю.

Невдовзі в нас з’явилася Софійка, а через два роки – Максимко. Свекруха з дідусем не могли натішитися онуками. Кожен наш приїзд до них у село був святом: пані Марія пекла пироги, пан Василь майстрував для дітей дерев’яні іграшки.

Софійка обожнювала слухати дідусеві казки, а Максимко не відходив від бабусі, коли та поралася в саду.

— Оленко, ти бачила, як наш Максимко тягне моркву з грядки? — сміялася пані Марія. — Уже справжній господар росте!

— А Софійка вчора просила навчити її вишивати, — додавала я, відчуваючи гордість.

— Ой, Оленко, це ж твої гени! — відповідала свекруха, і ми сміялися разом.

Їхня донька, Соломія, була на п’ять років старшою за Богдана. Вона вийшла заміж за Тараса, успішного бізнесмена, але дітей у них не було. Соломія часто казала, що хоче пожити для себе, подорожувати, будувати кар’єру. Пані Марія іноді зітхала:

— Соломійко, тобі скоро тридцять, пора б уже й про малятко подумати.

— Мамо, не поспішай, — сміялася Соломія. — Усе встигну!

Я ніколи не відчувала від Соломії заздрощів чи конкуренції. Вона була доброю, хоч і трималася трохи відсторонено. Ми спілкувалися, як подруги, хоч і не дуже близько.

Одного літнього дня Соломія приїхала до батьків із загадковою усмішкою на обличчі. Новину яку вона привезла, ми святкували гучно. Ще б пак: у них буде поповнення.

Того дня я гуляла парком із Софійкою та Максимком, коли зустріла свою давню знайому, Наталю. Вона була з тих людей, що люблять плітки, але я завжди ставилася до неї з гумором. Ми розговорилися про дітей, про життя, і раптом вона сказала:

— Оленко, чула, що Соломія при надії? Вітаю, скоро в твоїй родині буде поповнення!

— Так, ми дуже раді, — відповіла я, усміхаючись.

— Ой, раді, кажеш? — Наталя хитро примружилася. — А ти готова до того, що в твоїх свекрів з’являться «справжні» онуки?

Я здивовано глянула на неї.

— Що ти маєш на увазі?

— Та в прямому сенсі! — вона розсміялася. — Діти рідної доньки завжди ближчі, ніж від дітей невістки. Побачиш, як твої свекри носитимуться з тим малюком!

Я змусила себе всміхнутися, але її слова зачепили. Я відповіла щось нейтральне, але всередині відчувала, як у душі зароджується тривога.

Чи може бути, що пані Марія й пан Василь любитимуть дитину Соломії більше, ніж моїх Софійку та Максимка? Я гнала ці думки, але вони поверталися.

Того вечора я розповіла про розмову Богданові. Він сидів на дивані, гортаючи телефон, і спершу лише знизав плечима.

— Оленко, ти серйозно? Мої батьки обожнюють наших дітей. Нічого не зміниться.

— Але Наталя сказала мені що.

— Наталя? Та вона ж тільки і вміє, що усіх по собі рівняти, та кожного обговорювати. — не дав договорити Богдан. — Не накручуй себе. Мої батьки однаково люблять усіх онуків.

Я зітхнула, але сумнів залишився. Тієї ночі я довго не могла заснути, уявляючи, як пані Марія обіймає новонародженого онука чи онучку, а мої діти стоять осторонь. Це було безглуздо, але тривога гризла моє єство.

Наближався день коли у родині Соломії з’явиться маля, і ми всі готувалися до великої події. Пані Марія влаштувала сімейне свято в селі – стіл ломився від страв, а діти гасали садом. Я допомагала свекрусі на кухні, коли вона раптом сказала:

— Оленко, ти не уявляєш, як я чекаю цього малюка. Соломія так довго мріяла про дитину.

— Це так чудово, — відповіла я, намагаючись приховати свої сумніви.

Вона глянула на мене, наче відчула мою нерішучість.

— Щось не так? Ти якась тиха.

Я зам’ялася, не знаючи, як висловити свої думки. Але пані Марія завжди вміла читати людей.

— Оленко, ти ж не думаєш, що ми з Василем любитимемо цю дитину більше, ніж Софійку й Максимка? — прямо запитала вона.

Я почервоніла.

— Ні, звісно, ні! Просто, люди всяке говорять.

Вона взяла мене за руку.

— Люди багато говорять, Оленко. Але ти наша донька, а ваші діти – наші любі онуки. Ми їх усіх любимо однаково. І так буде завжди.

Її слова заспокоїли мене, але не до кінця. Я кивнула й повернулася до нарізки овочів, а в голові крутилися Наталині слова.

Коли Соломія подарувала світу здорового хлопчика, якого назвали Іванком, уся родина зібралася в палаті. Софійка з Максимком нетерпляче зазирали до колиски, а пані Марія сяяла від щастя.

— Оленко, подивися, який він гарненький! — сказала вона, передаючи мені малюка.

Я взяла Іванка на руки, і сльози набігли на очі від ніжності. Він був такий маленький, такий схожий на Соломію. Але в ту мить я знову згадала слова Наталі. Чи справді я зможу ділити любов свекрів із цим малюком?

Того вечора за вечерею пан Василь підняв келих:

— За нашого Іванка! І за нашу велику родину, яка стала ще більшою!

Усі радісно підтримали тост, але я відчувала, як тривога повертається. Богдан помітив мій настрій.

— Оленко, що з тобою? Ти не радієш Іванкові?

— Радію, — відповіла я тихо. — Просто, думаю про майбутнє.

Він узяв мою руку.

— Майбутнє буде чудовим. Ми всі разом, і наші діти зростатимуть, як рідні. Не хвилюйся.

Через кілька тижнів я вирішила поговорити з пані Марією відверто. Ми сиділи в саду, пили трав’яний чай, а діти гралися неподалік.

— Пані Маріє, можна запитати дещо? — почала я невпевнено.

— Звісно, Оленко. Що тебе турбує?

Я набрала повітря в легені.

— Мені хтось сказав, що діти рідної доньки завжди ближчі. І я боюся, що Софійка з Максимком стануть менш важливими для вас із появою Іванка.

Вона поставила чашку на стіл і довго дивилася на мене.

— Оленко, — нарешті сказала вона, — я розумію, чому ти так думаєш. Люди люблять ділити родину на «своїх» і «чужих». Але для нас із Василем усі наші онуки – це диво. Софійка, Максимко, Іванко – вони всі наші. І ми їх усіх любимо однаково.

— Але ж, — я зам’ялася. — Іванко – це ваш рідний онук.

Пані Марія всміхнулася.

— А Софійка з Максимком – ні? Оленко, ти ж моя донька, хоч і не рідна. Для мене ти така ж рідна, як Соломія. Як можуть бути діти сина для нас із Василем менш рідні, ніж Іванко?

Я відчула, як сльози навертаються на очі. Вона обняла мене, і я зрозуміла, що мої страхи були марними.

— Дякую, — прошепотіла я. — Ви не уявляєте, як це важливо для мене.

— Уявляю, — відповіла вона, погладивши мене по щоці. — Бо я сама була невісткою колись.

Минали місяці, і я бачила, як пані Марія й пан Василь однаково люблять усіх онуків. Вони забирали дітей до себе на вихідні, разом гралися з ними, разом читали казки. Іванко ріс, а Софійка з Максимком обожнювали свого двоюродного братика.

Одного дня ми сиділи всією родиною за столом, і Софійка раптом сказала:

— Мамо, я хочу, щоб у нас було ще більше братиків і сестричок!

Усі розсміялися, а я відчула, як остаточно відпускають мої сумніви. Родина – це не про «справжніх» чи «чужих». Це про любов, яка не має меж.

А люди? Кожен і справді судить по собі. Але хіба існують родини де діти сина мен обожнювані ніж діти доньки? Здається, то все казки.

Хіба не так?

Головна картинка ілюстратвина.