fbpx
Дозвілля
Діти толком не пам’ятали батька. Його ніби й ніколи не було. Краще, щоб Оксана принесла у пoдoлі тих дітей

Ніхто толком не пам’ятав батька. Його ніби й ніколи не було. Краще, щоб Оксана принесла у пoдoлі тих дітей!

А тата ніби й не було ніколи.

Михайло із сім’ї небагатої. Та й було їх, дітей, у батьків аж шестеро. Коли хлопець підріс, вирішив, що жити в злиднях не буде…

Наука в голову йому не лізла і здібностей особливих чи талантів також не мав. Але вмів хитрувати. Полюбляв когось мати за дурника, щоб собі з цього бодай якусь користь витягнути…

Згодом одружився, пішов у зяті. Тесть із тещею — прості сільські люди, як-то кажуть, без задньої думки. Дружина Оксана теж спокійна. Та Михайлові це ніби й на руку було. Бо крутив він уже тоді світом (когось підставляв, комусь іще якусь приховану кривду за винагороду робив) — і цим заробляв гроші. А рідні й не підозpювали про оборудки чоловіка й зятя…

Не був Михайло ні пuяком, ні будзиганом. Ніби й додому і для дому старався. Наpoдилися в них із дружиною донечки-близнючки. А згодом і синочок знайшовся. Ще через якийсь час перебрався Михайло із сім’єю жити до міста, вже у власну квартиру…

«А де ж то ваш зять, Іванцю, грошей набрав, що аж квартиру в місті купив?» — цікавим сільським сорокам додавала гризоти свіжа новина. Та Михайлова теща на те мовчала. Бо якби й хотіла відповісти, то не мала що, бо й сама не знала, де їхній зять бере гроші. Не раз із чоловіком сядуть обоє, побалакають… «Ой, лиш би з того добра та чого недоброго не вийшло…»

Так збігло кілька років. І тут раптом Оксана із дітьми знову перебралися жити в село. «Так треба, мамо, — пояснювала жінка, — мусимо якийсь час пожити тут. А Михайло на заробітки поїхав…» Не вникала Іванка в подробиці, а коли й що питала, то Оксана неохоче відповідала матері, ніби щось приховувала…

А одного дня до їхнього будинку в селі під’їхало дороге авто. Троє бритоголових чоловіків, ногою відчинивши двері, зайшли до хати. Про що там говорили — не знає ніхто. Того ж вечора Іванку «швидка» забрала в лiкарню. А до ранку жінки не стало. Оксана посивіла на очах. Батько ходив, ніби втpатив розум. Хоча й із хати ніхто ніякої інформації не виносив, селяни розуміли: це Михайло завдав своїй сім’ї таких клопотів.

Не допитувались, але дуже співчували… Навіть коли крутелики приїхали знову, люди, порадившись, вирішили скинутися грішми — хто скільки може — щоб допомогти односельчанам. Тоді Оксана й розповіла правду (а, може, й половину з тої правди, якщо знала її всю сама).

З’ясувалося, Михайло придбав квартиру за позичені гроші. І жили вони на широку ногу теж за позички. Як думав розраховуватись — Бог його знає. Часто в їхній міській квартирі бували серйозні люди. Так про них відгукувався Михайло. Казав, що має з ними якісь справи, і дуже тішився таким товариством. Оксана тішилася собі. Бо ж чоловік обіцяв, що незабаром жити будуть у столиці… Обіцяв, що житимуть так, що їм і не мріялось! Ой, Боже, а скільки ж він усього наобіцяв!

А відкрила Оксана людям душу, бо знала, що жити в селі вони не будуть, бо залишаються без даху над головою — навіть сільську хату, як і міську квартиру, довелося віддати за Михайлові позички. Але гроші, виручені за ці «маєтки», були краплею в морі. На що ж витрачав позичене Михайло? Цього ніхто не знав…

Куди пішла тоді жінка з трьома малими діточками і батьком — невідомо. Казала, що й сама не знає — лиш би світ за очі… Згодом люди казали, що Оксанин батько нібито в будинку для престарілих. У якомусь притулку недовго жила й Оксана із дітьми. Але потім була змушена податися за кордон — відробляти чоловікові борги. А Михайло як у воду канув. Де він, чи живий — не знав ніхто…

Минули роки. Рано покинула цей світ Оксана. Дві її донечки і синочок були ще школярами. Але діти, навчені бідою, таки зуміли вижити в цьому світі: не впасти, не зламатися, не піти блyдними стежками… Тільки вони знають і пам’ятають, як не раз доводилось іти пішки по десять, а то й більше кілометрів, бо не було грошей на проїзд… І шматком хліба доводилося ділитись. Виживали, як уміли. Але не пішли світом із простягнутою рукою. Згодом усі троє створили власні сім’ї. Бог послав сиріткам добру долю…

Ніхто з них толком не пам’ятав батька. Його, Михайла, ніби й ніколи не було. Та, мабуть, краще, щоб таки не було. Краще, щоб Оксана принесла у пoдoлі тих дітей… Бо ж пережите хіба бoлем осіло в тоді дитячих, а тепер — як відгомін, у дорослих душах… Коли раптово від iнcyльту пoмepла бабця, а вони із мамою й дідусем пішли із торбою за плечима по світу — все це живе донині в пам’яті. Як і усвідомлення того, що батько в їхнє життя приніс не свою байдужість, ні — він їм, делікатно кажучи, добряче залив смальцю за шкiру…

* * *
Старша Оксанина донька готувалась до весілля — скоро вже її донечка стане на весільний рушничок. Передвесільні клопоти забирали багато часу… Аж раптом у двері хтось задзвонив. Чужий, зовсім молодий хлопець подав жінці якогось папірця і сказав, що її розшукує… батько. Довго не могла повірити почутому. А якщо відверто, то й на думку не спадало, що батько може бути ще живий…

Читайте також: Ото сини батька зустріли – поставили йому розкладачку в коридорі й старалися не помічати його присутності. Бурчали тільки, що смepдить дуже

Уже згодом, при зустрічі, з’ясувалося, що Михайло пам’ятає ім’я лише однієї доньки. Казав, що від пережитого геть усе забув. Падкував, скільки ж то йому, бідному, довелося знести… А ще розповів, що в нього десь там, далеко, також є діти, інша сім’я… Точніше, була, бо тепер вони, невдячні й жорстокі, прогнали його на вулицю…

У Михайла було стільки жалів: на життя, на людей, що годі було вислухати — не те що переповісти… Мовчки слухали діти батька. Все чекали, що запитає, як же їм жилось усі ці роки, запитає про маму… Ні, не спитав. Говорив без упину, та все про себе і про себе… А виговорившись, упевнено, навіть обнадійливо додав: «Не жив я, діти, із вами довгий час, то хоч на старості літ поживу! Хоч тепер наживуся…»

За матеріалами – Вільне життя, автор – Руслана ЦИЦЮРА.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook