fbpx
Історії з життя
Діти в своїх головах давно поставили на мені хрест і це відчувається у їхньому відношенні до мене. Моїм домом вони почали розпоряджатись, як своїм. Син поселив до мене свого сина з нареченою, навіть не поцікавившись моєю думкою. Його слова: «Потерпіть трохи бабусю, скільки тут залишилось?» мене ніби від сну пробудили

Знаєте як буває в житті у старих людей, коли вони починають шкодувати про те, як прожили життя? Раптово розуміють, що могли прожити в рази краще, а замість цього витратили його на нікому не потрібні речі. Завжди шкодують про це і просять своїх нащадків не повторювати своїх помилок.

Так ось я вирішила «зламати шаблон» і пожити для себе хоча б на старості років. Мені вже під восьмий десяток, однак здоров’я дозволяє вести вільне життя. І мені не соромно. І не може мені бути соромно за те, що я так живу і веду себе, адже все моє життя було завжди для інших людей. В один період для чоловіка, в інший для дітей. Ось настав третій – для мене.

Можна скільки завгодно звинувачувати мене в необачності, але мені все одно. Зараз я намагаюся відсудити у своїх дітей квартиру і перестати з ними спілкуватися хоча б на час. Вони в своїх головах давно поставили на мені хрест і це відчувається у їхньому відношенні до мене. Моїм домом вони почали розпоряджатись, як своїм. Син поселив до мене свого сина з нареченою, навіть не поцікавившись моєю думкою. Його слова: «Потерпіть трохи бабусю, скільки тут залишилось?» мене ніби від сну пробудили. Я згадала, що я ще є, що я ще жива і вже усі свої обов’язки виконала.

Сказати, що діти здивувались коли я виставила онука з його кралечкою і змінила замки – нічого не сказати. Вони почали вимагати частку від мого ж дому собі. Рідний син подав до суду, аби продати моє житло і отримати гроші, які йому потрібні для сина. Дякуючи моєму чоловіку, діти не мають до моєї нерухомості абсолютно ніякого стосунку. Природно, що в своєму заповіті я все залишу їм, але не зараз. Хоча б в останній етап свого життя я хочу відчути повну свободу. Мені не хочеться залежати не від кого, не хочеться звітувати або думати, що я комусь щось винна. Ні, єдине моє бажання полягає в тому, щоб дихати вільно без жодних “потрібно”.

Мої подруги дивлячись на мене дивуються. Кожна з них живе в подібних умовах, а деякі навіть правнуків змушені няньчити. Але жодна не готова до таких кардинальних кроків, хоча всі відкрито мене підтримують. Я не знаю, чи на довго вистачить мого здоров’я, можливо я колись і пошкодую про свій вчинок, але зараз я нарешті вільна і щаслива.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головне фото ілюстративне – pixnio.com.

facebook