Їм було по двадцять, коли їхні очі зустрілися в сільському клубі. Іван танцював гарно, запрошував чи не кожну дівчину, крім Олени. Вона стояла в темному кутку з довгою косою і переминалася з ноги на ногу. Коли танці скінчилися, то вона так ні з ким і не потанцювала і пішла додому. Проте біля старої верби її наздогнав Іван:
– Давай красуне. Я тебе проведу.
– Не треба, – почервоніла вона, – я сама дійду.
– Чого ти, темно вже, мені по дорозі.
Але Олена й далі відмовлялася, хоч сама понад усе на світі мріяла. Щоб її провів він додому.
Розгадка таємниці була дуже простою – біля старої верби вона заховала гумаки аби не забруднити взуття чи, боже збав, каблук не подряпати, адже це взуття ще сестра має носити.
Парубок наполягав і тоді дівчина важко зітхнула і полізла перевзуватися. Далі з викликом глянула на хлопця, а той тільки хмикнув.
І так між ними зав’язалося кохання.
Вони мріяли про великий будинок — із високими вікнами, дерев’яною верандою і садом, де гудітимуть бджоли. Там мали рости їхні діти, а вони самі — старіти разом, тримаючись за руки.
Та мрії коштують грошей, а в селі роботи не було. Іван вирішив поїхати на заробітки до Польщі. “Я повернуся, Оленко, і ми збудуємо дім, про який мріємо,” — обіцяв він їй на прощання. Олена залишилася вдома, із двома маленькими дітьми — Марійкою та Петриком. Іван надсилав кожну зароблену копійку додому, а Олена, із завзяттям, якого не бракувало, почала будівництво. Вона наймала майстрів, вибирала цеглу, слідкувала, щоб фундамент був міцним. Увечері, втомлена, гойдала дітей і розповідала їм про тата, який працює далеко, щоб у них був дім, тому вони мають економити та не вимагати у неї щодня солодощі, бо треба аби тато швидше вернувся.
Роки минали. Будинок ріс — двоповерховий, із просторою кухнею і мансардою, де Олена мріяла поставити гойдалку. Але з кожним роком Іваном їхав все далі і далі, дійшло до того, що він перебрався аж на Аляску, бо там найбільше платили і не варто було його швидко чекати, бо він хотів таки заробити грошей на все життя.
Олена відчувала, як серце стискається від самотності. Вона ростила дітей, доглядала будинок, але уваги, якої так прагнула, не було. Сусіди шепотілися: “Бідна Олена, сама, як палець.” Вона трималася заради дітей і мрії про дім, але в душі розуміла, що не про таке подружнє життя вона мріяла.
Діти виросли. Марійка вступила до університету в місті, Петрик поїхав працювати до Києва. Олена залишилася в будинку, який тепер здавався завеликим для однієї людини. Вона ходила порожніми кімнатами, де ще пахло свіжою фарбою, і згадувала, як уявляла тут сімейні вечері. Але Іван усе ще був за кордоном, і їхні розмови звелися до коротких дзвінків раз на місяць. Олена зрозуміла, що більше не чекає на його повернення.
Але одного дня Іван повернувся. Без попередження, із валізами і втомленими очима. Він увійшов у дім, який бачив лише на фото, і сказав: “Нарешті я вдома.”
Олена його зустріла, як дружина: нагодувала, оточила турботою, але зрозуміла одне – вона не знає цього чоловіка і він не її Іван.
Не встиг чоловік переночувати, як стало йому серед ночі душно в кімнаті, пекло біля серця.
Забрала його швидка. Олена мала зранку їхати о нього і раптом зрозуміла. Що не відчуває нічого, крім роздратування, що треба готувати і добиратися.
Чоловік йшов на поправку, але Олена не витримала і зізналася йому:
– Я хочу розійтися.
– Чому? Я люблю тебе, – спитав її Іван.
– А я вже ні. Думаю, нам так буде краще.
– Що ж, – чоловік задумався, – тоді йди з моєї хати, раз тобі не хочеться зі мною жити.
– Я цей дім будувала і я в ньому буду жити.
– Ні! Підеш у тих калошах, у яких я тебе знайшов!
Олена, у відповідь, холодно кинула: “Цей дім — моя праця. Я його будувала, поки ти ганявся за бозна чим. Він мій.”
Відтоді й почалася. Вони жили під одним дахом, але не як подружжя, а як суперники. Іван навмисне залишав брудні сліди на підлозі, яку Олена щойно вимила. Олена “випадково” викидала його спінінги. Він перестав ремонтувати кран, що протікав, а вона перестала готувати їжу. Будинок, який мав бути їхньою мрією, почав руйнуватися. Шпалери відволожувалися, у стінах з’являлися тріщини, сад заріс бур’янами. Сусіди, які колись заздрили їхньому дому, тепер обходили його стороною. Друзі, які приходили на чай, зникли. Марійка і Петрик, приїжджаючи додому, благали батьків зупинитися, але ті не слухали. Діти перестали відвідувати їх, утомлені від суперечок.
Однієї ночі блискавка вдарила в старе дерево біля будинку. Полум’я перекинулося на дах, і дім загорівся. Іван та Олена ледве встигли вибігти, стоячи босоніж на мокрій траві. Пожежники боролися з вогнем, але врятувати вдалося небагато. Від будинку залишилися лише обгорілі стіни. Вони стояли, дивлячись на згарище, і мовчали.
Олена заговорила першою: “Прости мене, Іване. Я не хотіла, щоб усе так сталося. Я просто… втомилася.” Іван, дивлячись на попіл, відповів: “І я тебе прошу вибачення. Я думав, що дім усе виправить, але я помилявся. Ми втратили не дім, а себе.”
Вони обнялися вперше за багато років. На попелищі їхньої мрії вони зрозуміли, що будинок був лише оболонкою.
Справжнім домом могли бути вони самі — якби тільки навчилися слухати одне одного раніше. Вони вирішили почати заново, не з цегли й дерева, а з розмов і прощення. І хоча попіл ще тлів, у їхніх серцях зажевріла надія, що вони знову збудують спільне життя.
