Я приїхала в місто відразу після закінчення сільської школи, дуже хотіла вступити до медучилища, і моя мрія збулася. Із задоволенням осягала медичні премудрості, а на практиках у стаціонарі від мене просто тікали, тому що я не давала їм проходу своїми питаннями та проханнями довірити щось серйозне.
Після закінчення пішла працювати у стаціонар, там і познайомилася з одним із пацієнтів, який згодом став моїм чоловіком. Житла свого у нас не було, оренду ми тоді потягнути не могли, і довелося проситись пожити до матері Володимира.
Свекруха ж не могла на мене навіть дивить з першого дня. Вона вважала, що я не пара для її красеня, навіть те, що я її синові дуже допомогла в період реабілітації, ніяк не позначилося на наших стосунках.
Дійшло до того, що на роботу я бігла як на свято, адже там точно не буде матері чоловіка. Коли наші стосунки дійшли до точки кипіння, а я була вже на п’ятому місяці, ми змогли все-таки наскладати грошей на перший внесок та придбали невелику затишну двокімнатну квартиру в іпотеку. Значною мірою у цьому придбанні взяли участь мої батьки.
Полегшення було недовгим. Після появи нашої Ларочки чоловік, замість того, щоб радіти життю та насолоджуватися спілкуванням з дитиною, почав поводитися абсолютно дивно. Додому він приходив пізно, а у вихідні дні чомусь пропадав у своєї мами, мотивуючи це необхідністю допомогти самотній жінці.
Свекруху я принципово не запрошувала до нас додому, до спілкування з онукою вона не прагнула, так ми й жили, збільшуючи прірву у стосунках. Мама мала на Володимира величезний вплив, у нашому домі те й діло лунало: «мама порадила», «мама сказала», «мама вважає».
Так, у турботах непомітно пролетіло вісім років. Одного недільного ранку, не можу назвати його прекрасним, пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла ціла делегація – свекруха, мій чоловік і якась дівчина, на півголови вище за всіх. Свекруха сміливо зробила крок уперед і, не вітаючись, видала:
— Ось, Ніко, тут ви з Вовочкою житимете, коли закінчиться розлучення і втрясуться всі формальності. Ну, а вам (свекруха глянула в нашу з донькою сторону) треба подумати, куди перебиратися…
Мене просто у гору підняло:
— Нам подумати? Це вам потрібно подумати, перш ніж командувати! Тут житимемо ми з Ларисою, а ваш син нехай шукає для своєї коханої інший притулок!
Свекруха явно не була готова до такої відповіді, і трохи розгубилася, але потім, зібравшись з думками, відповіла:
— Все, на що ти можеш розраховувати – це поділ квартири на трьох!
Чоловік увесь цей час стояв за нею і тримався за ручку тієї дівчини. Потім вони розвернулися і в невідомому напрямку. Донька після їхнього виходу розплакалась, я її обійняла і теж заревіла.
Розлучення відбувалась дуже голосно. Чоловік ледь не кожну ложку ділив. Я викупила у нього його часту в житлі і ми з донькою нарешті зітхнули спокійно.
Двадцять років минуло відтоді. Я вже й думати про те все забула, аж у двері подзвонили. Пішла відчиняти і застигла на порозі. З букетом квітів, які нарвав явно на клумбі у нас під під’їздом, стояв мій колишній чоловік. В очах сльози.
— Прости, — почав промову, -Прости, рідна, хочеш, я на коліна стану.
На його голос вийшла донька. Та теж здивовано дивилась на цей виступ:
— Дівчаточка мої, – продовжив він, – Життя все розставило на свої місця, я все зрозумів. Каюсь. Простіть і прийміть назад. Бачите, потріпала доля мій корабель, потрібна йому тиха гавань. Доню! Ти ж завжди була моєю улюбленицею. Тато повернувся до тебе, доню.
Ми переглянулись нічого не розуміючи. Почувши, що двері відчинені і хтось говорить, прокинулись і наші чоловіки, які відсипались після рибної ловлі нічної.
— А, ви дверима помилились, років так на двадцять з хвостиком. Мовила моя доня. Он, – вказала вона на мого чоловіка, – Ось мій тато. А ви, пане, крок назад зробіть. Мені двері зачинити потрібно, дме.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.