fbpx
Історії з життя
Дівчина-консультант книгарні швидким кроком підійшла до своєї колеги, зайнятої викладкою книг на полиці, і, прикривши рот рукою, схилилася над її вухом. – Он він, – ледве стримуючи сміх, вимовила вона. – Той, про якого ти розповідала? – зацікавилася її колега.

– Ага. Підеш дивитися?

– Звісно, – захихотіла дівчина і, кинувши своє заняття, попрямувала слідом за подругою.

Відвідувач, який привернув увагу двох дівчат, був звичайним чоловіком років під сорок. Нічим не примітний, середнього зросту, з цілком звичайним обличчям, що через це абсолютно не запам’ятовується.

Одягнений він був просто – чорні поношені черевики, сині джинси, сорочка навипуск. Зайшовши в магазин, він тут же заклав руки за спину і почав прогулюватися уздовж полиць, іноді беручи в руки якусь книгу, швидко її гортаючи і ставлячи на місце. Звичайна людина, глянувши на нього, навряд чи помітила б щось незвичайне, але той, хто коли-небудь працював в книжковому, відразу б зрозумів, що цей відвідувач не є книголюбом і не особливо прихильний до цього заняття.

Помітивши двох дівчат, що спостерігають за ним, він якось винувато посміхнувся і тут же відвів погляд убік.

– Вам допомогти чим-небудь? – запитала одна з них.

– А я тут це… – чоловік щось нерозбірливо пробурмотів і знову посміхнувся.

– Що перепрошую?

– Та я… – знову посмішка, – ось ця книга цікава?

Дівчата перезирнулися, але, стримавши сміх, підійшли до відвідувача.

– Всі книги цікаві. Дивлячись для кого ви обираєте.

– Так я це… – знову нерозбірливо, знову винувата посмішка.

– Може, вам якісь певні жанри подобаються? – вирішила вклинитися в «розмову» друга консультант.

Чоловік знизав плечима і, поставивши книгу на місце, взяв з полиці сусідню.

– А ця? Ви читали?

– Ви думаєте, що ми тут всі книги читаємо перед тим, як поставити їх на полицю? – засміялася дівчина.

– Не знаю, – знову знизав плечима чоловік і опустив погляд.

– Треба йому Карнегі порадити, – шепнула дівчина на вухо своїй подрузі, коли відвідувач потягнувся за наступною книгою.

Та знову прикрила рот рукою, намагаючись не розсміятися.

– То ви собі вибираєте чи в подарунок? – знову поцікавилася консультант.

– Та ні я там… це… – він зробив якийсь непевний жест рукою, чим знову розсмішив двох дівчат.

– Кому, вибачте?

– Та там… – чоловік, нарешті, зібравши всі слова в одне речення, вивалив його з рота. – Дружині. Вона книги… Ну, книжки любить. Розумієте?
Дівчата посміхнулися і відвідувач, помітивши це, теж розплився в усмішці, не забувши відвести погляд убік.

– А які книги вона любить?

– Не знаю. Різні. Цікаві, напевно.

Дівчина непомітно штовхнула свою подругу в бік, як би сказавши: «Бачиш? Я ж тобі казала, що на це варто подивитися».

– Може романи жіночі? Або фентезі? – друга консультант не відреагувала на поштовх. Їй чомусь стало шкода цього, як їй здалося, закомплексованого і забитого чоловіка.

– Так, романи. Або фентезі, – якось машинально повторив чоловік.

– Тоді можу вам порадити ось цю. Я її читала, мені сподобалася.

Вона взяла з полиці книгу і простягнула її чоловікові. Той акуратно взяв книгу в руки, для чогось відкрив на середині і тут же закрив.

– Хороша, так?

– Мені сподобалася, – повторила дівчина.

– Дякую, – посміхнувся відвідувач і навіть нагородив її скороминущим вдячним поглядом в очі. Втім, погляд він тут же відвів і, пробурмотів щось наостанок, попрямував до каси.

– І ось так кожного тижня, – захихотіла друга дівчина, – яку книгу в руки не тикнеш, він її купує і йде. Я думаю словник йому продати. Пам’ятаєш, який тут з початку часів стоїть нікому не потрібний? По-любому купить.

– Нічого смішного не бачу, – знизала плечима подружка, – ну не розбирається він у книгах, що ж тепер з цього? Так, дивний якийсь – посміхається постійно, очі відводить… Але мені його навіть шкода чомусь стало.

– Ну так, – погодилася друга, – там, напевно, така дружина, що ворогу не побажаєш. Довела чоловіка. Втім, він же сам її обирав.

– Та причому тут дружина?

– А хто ще? Посилає його, напевно, за книжками, а він приносить їй всякий непотріб. Ох і гамселить вона його, напевно. Дивись, який зашуганний. Глянь! – в голос розсміялася вона, – Оленка штрих-код на касі пікнула, а він здригнувся.

– Та тихше ти! Почує ж!

Чоловік на касі обернувся і, помітивши, що на нього дивляться, знову посміхнувся своєю винуватою усмішкою.

Поклавши книгу в пакет, він вийшов з магазину і, зсутулившись і упершись поглядом в землю, попрямував до автобусної зупинки.

***

– Я тут це… Ну, нову книжку купив. Ти ж любиш.

Він винувато подивився на дружину і, не дочекавшись відповіді, дістав книгу з пакета.

– Ось, сказали, що хороша. Тобі та сподобалася? Ну, яку в минулий раз купував. Ти вибач, що повільно читаю – знаєш же, я ніколи цю справу не любив. А ти це… Ну, ти ж любиш.

Він знову кинув погляд на дружину і, присівши на лавку, відкрив книгу на першій сторінці.

– Тобі ще закладку подарували. Ось.

Він простягнув картонний прямокутник на витягнутій руці і, потримавши трохи, вклав його між сторінок.

Потім, посміхнувшись, поставив вказівний палець на перше речення і почав повільно читати вголос, намагаючись робити це з інтонацією. Іноді він збивався, плутав слова і йому доводилося починати знову, з початку речення. У ці моменти він винувато посміхався і, кидаючи погляд на дружину, тут же відводив його в бік.

На кладовищі нікого не було. Лише людина з книгою, що читає вголос, і красива молода жінка, яка з легкою сумною посмішкою дивилася на нього з фотографії на пам’ятнику.

***

Ви бачили, як надломлюються люди? Ні, не ламаються, не перетворюються на звірів, не опускаються на дно і не згоряють, як сірники, а просто злегка надломлюються. Як гілочка у дерева, повз яке проходиш щодня. Начебто і стовбур на місці, і листя таке ж зелене, а щось з ним вже не так. Якась зовсім непомітна зміна притягує погляд, змушуючи зупинитися і ще раз уважно подивитися на дерево.

Надламані люди завжди посміхаються і відводять погляд. Їх посмішка завжди нібито злегка винувата. Мовляв, ну, а що такого? Так, я трохи надламався, але це ж нічого не означає, правда? Краще ти розкажи – як у тебе справи? Що нового?

Вони слухають тебе, кивають головою, але намагаються не дивитися в очі й посміхаються кудись в бік. Вони завжди посміхаються в бік. Нібито їм за щось соромно. І ще вони дуже тихо розмовляють – так, ніби-то не хочуть, щоб їх почули. Адже тільки вони знають, який невпинний дикий крик приховують за своїм мовчанням.

Автор : CheshyrКо.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page