Олена йшла, не розбираючи дороги. В голові гуділо лише: «Шкодуємо, запізно… ми нічого… нічим… не можу сказати, але вам треба впорядкувати всі справи… шкодуємо… лише диво…»
Ці слова прозвучали громом серед ясного неба; висновок був несподівано різким, гучним, немилосердним. Хоча його й називають «тихим».
Цей «тихий пожирач» підкрався непомітно. Може, того року, коли Олена не вступила до медичного, і мрія луснула, мов мильна бульбашка. А може, коли її мама, послизнувшись біля будинку, пролежала на морозі майже три години й потім, так і не прийшовши до тями, тихо пішла за кілька днів. А може… а може…
Цих «може», думала дівчина, назбиралося надто багато. І що саме стало останньою краплею — невідомо.
«Упорядкуйте справи», — лунало в голові. — Ох, які тепер справи — дітей немає, статків теж, нікому й нічого не винна. Тільки чекати, тільки чекати… лише диво…
Олена не помічала, як по обличчю котяться сльози, машинально стираючи їх лицьовим боком долоні. Вона вже вийшла за лікарняні ворота, минула довгу алею, густу тінь якої дарували величезні липи. Наближався проспект, вулицею мчали автівки. Усі кудись поспішали.
— Усі вони поспішають, живуть, а я… — зітхнула дівчина з жалем.
Раптом навалилася втома, серце закалатало сильно-сильно, і вона зупинилася, спершись долонею на стовбур великого дерева.
Хвилина, дві, три — все внормувалося. А ось і таксі. Додому, додому. Там стіни, там спогади, фотографії.
Через дорогу від будинку, де мешкала Олена, починався ліс. Сюди ще не дісталися новобудови, і старий район дихав свіжим повітрям — ялин, сосон. Трави, кущі, гриби. Олена любила гуляти лісом: він додавав сили, огортав туманом, дарував спів птахів, тішив павучками на тендітних павутинках.
Ось і сьогодні дівчина зібралася на прогулянку. Одягла дощовик — небо хмурилося, накрапало. Ліс зустрів її несподіваною тишею. Природа наче застигла в передчутті грози; навіть настирливої мошкари не було.
Олена йшла й йшла: один поворот, другий, третій. Не помітила, як зайшла далеко в хащі; раптом стало не по собі, щось важке ворухнулося в душі. Вона застигла, прислухаючись — до світу чи до себе. Щось тривожило, бентежило. Дівчина пильно озиралася. Шукала те, що її насторожило.
У глибині, за кілька метрів від стежки, вона помітила якусь купу; купа ледь помітно ворухнулася. На мить Олені здалося, ніби вона почула звук. Тихий, майже невловимий.
Двома стрибками вона опинилася поруч.
— Що це? А-а, собака! — скрикнула дівчина.
Під деревом лежала собака, брудна, стомлена. Олена розплутала мокрі вузли. Звільнивши мотузку, вона нарешті змогла роздивитися тварину.
Те, що вона побачила, не втішило. Олена притулилася до дерева й застигла; сльози котилися градом, руки розмазували вологу по обличчю, лишаючи чорні смуги від бруду.
Заспокоївшись, Олена присіла навпочіпки й спробувала заговорити до собаки, але та лише сопіла. Сил розплющити очі в тварини не було.
Знявши з себе дощовик і худі, Олена зробила ковдру, в яку обережно переклала собаку. Невелике тіло було майже невагоме. Олена побігла до міста.
Лікарі остовпіли, побачивши тварину, але зайвих запитань не ставили.
— Усе, що треба, робіть. Я хочу їй допомогти, — видихнула дівчина й тихо сповзла на кушетку.
Собаку залишили на обстеження, а Олену відправили додому.
Наступного ранку дівчина вже стояла біля воріт клініки. До неї вийшов хірург і сказав, що висновки робити зарано; собаку трохи підлікують, обстеження триватиме два-три дні.
— А поки не хвилюйтеся, тут їй буде добре. До речі, ви знаєте кличку собаку й що вона породиста?
— Не знаю. Знайшла її в лісі.
— У вашої підопічної є тавро, погано читабельне, але ми з’ясували, чия вона. — І молодий чоловік простяг Олені аркуш із цифрами. — Тут же я написав і номер свого телефону. Ваш є в адміністратора. Щойно щось проясниться — передзвоню.
Олена сиділа біля собаки, гладила, щось шепотіла на вухо. Собака була байдужою: не реагувала ні на уколи, ні на пестощі, ні на їжу.
— Не хоче боротися, — прошепотіла медсестра. — Переживає. Зрада це… знаєте… ми ж дзвонили, а вони кажуть: не було в нас ніякої собаки.
Тим часом усі результати були готові. Хірург зателефонував Олені й попросив зустрітися ввечері, після роботи.
— Не тягнутиму: ситуація складна, практично безнадійна. Тим паче, що собака не хоче боротися. Якби в неї була надія, бажання їсти й пити та турбота люблячої людини, то можна було б ризикнути. Хоча й тоді — лише диво… — він замовк.
— Скільки їх пройшло через мої руки, а кожна — наче перша, ніяк не звикну…
— Давайте спробуємо, — Олена схопила лікаря за руку. — А раптом диво станеться?
Зранку Олена сиділа біля собаки; та згасала на очах. Олена плакала, щось шепотіла, гладила по голові, шкрябала за вухами, брала в долоні собачу морду, намагаючись зазирнути в очі.
— Якщо ти, то й я, розумієш? — почула медсестра.
Вона обернулася й побачила, як дівчина спиною притулилася до стіни й заплющила очі; по обличчю стікали сльози. Медсестра швидко відвернулася й шморгнула носом.
Олена відчула, як собачий язик слабко лизнув їй руку. Вона присунула до собаки миску з водою.
Процедура тривала вже третю годину. Олена чекала. Вийшов змучений хірург.
— Все пройшло успішно, але це нічого не гарантує. Зараз собака ще спить, але краще, якщо ви будете поруч, коли вона прокинеться. Можливо, сьогодні сталося диво. Будемо сподіватися.
Період відновлення Лади був важким. Олена назвала собаку Лада — любов. Температура, ліки, безсонні ночі, уколи, уколи, уколи.
Минуло чотири місяці. Осінь набирала обертів. Олена й Лада вже подовгу гуляли лісом. Собака зрозуміла, що цього разу її там не покинуть, і дедалі більше прив’язувалася до нової господині. А от господиня…
Олена з острахом думала, що буде з собакою, коли її власна болячка зробить свою справу. Вона почала підшукувати для Лади родину. І ось уже призначила зустріч.
Дівчина попросила зустрітися ввечері, бо зранку мала поїхати по результати. Аналізи були готові, повторне обстеження самої Олени завершено.
— Завтра дізнаюся правду. Страшно, але треба. Треба встигнути, щоб Лада звикла до нових рук. Боже мій, як же непросто….
Після безсонної ночі Олена почувалася апатично; хвилювала лише собака. Медсестра покликала дівчину до кабінету завідувача відділення.
— Знаєте, ваші результати мене здивували, — оксамитовий голос доктора проникав просто в душу. — Таке рідко трапляється, раз в ніколи, але, схоже, у вашому організмі сталися зміни. Позитивні зміни. Вам прото треба лишатися під наглядом. Сподіваюся, що психологічно ви відновитеся швидко. Прийміть наші вітання! Таке, знаєте, диво!
Дома Олену зустріла радісна Лада. Вона поскулювала, виляла хвостом, наче казала: «Де ти була так довго? Я ж хвилююся!»
Дівчина сіла на підлогу й цілувала лагідну собачу морду.
— Ладо! Ти — диво! Ти — моє Диво! — вони ще довго сиділи на підлозі в обіймах.
Чи є на світі більше щастя, ніж усвідомлення того, що Всесвіт дарує нам час, а ми — любов одне одному?
Дякуємо Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не проґавити цікаві публікації!
