fbpx
Історії з життя
– Дівчино. Будь ласка. Мені дуже потрібно сісти саме в цей автобус. Це критично важливо. Я б почекала наступного, але час сьогодні проти мене, і я не можу чекати. А ви можете почекати. Я знаю, що можете. І знаю, що вам потрібно почекати. Вам не потрібно сідати в цей автобус, вам потрібно залишитися. – повторювала жінка дістаючи з багажника мої речі, -Повірте мені

Навчаючись на 4 курсі інституту – я поверталася в місто з канікул, від батьків. Приїхавши на автовокзал в своєму місті – я з сумом дізналась, що мій автобус пішов зовсім нещодавно. Однак, були і приватні перевізники на невеликих автобусах типу «газель» або стареньких «Пазіках». Оплата тоді йшла повз каси, особисто в руки водієві.

Я пішла на стоянку автобусів, щоб домовитися з водієм. І ось справу зроблено, я намагаюся прилаштувати свою велику сумку в багажник. І раптом відчуваю, як хтось мене смикає за рукав. Озираюся – а там жінка, років 45-50.

– Дівчино, поступіться мені місцем. Мені дуже потрібно в місто. А вам дуже потрібно залишитися тут. Давайте допоможемо один одному, – сказала вона мені.

Я розгубилася від такого нахабства. Що значить «вам потрібно залишитися тут»? З чого це раптом?

Поки я кліпала очима, жінка потихеньку почала витягати назад мою сумку, примовляючи:

– Немає квитків, щоб виїхати. Спочатку засмутилася, а потім вас побачила – відразу зрозуміла, що все, як завжди ідеально складається. Як пазл. Любите пазли?

На цих словах вона вже повністю дістала мою сумку з багажника і простягала її мені. Хвиля обурення мене накрила.

– Жінко, ви, звичайно, вибачте мене за прямоту – але це вже занадто. Я їду на навчання, мені потрібно в місто. Я купила квиток. І ні, місцем я поступатися нікому не збираюся – промовила я.

Я взяла сумку з її рук і стала укладати її назад. «І справді говорять, нахабство – друге щастя, – обурено думала я про себе».

Жінка ще раз смикнула мене за рукав. Я обернулася, уже не в собі і готова всіма правдами і не правдами відстоювати своє місце.

– Дівчино. Будь ласка. Мені дуже потрібно сісти саме в цей автобус. Це критично важливо. Я б почекала наступного, але час сьогодні проти мене, і я не можу чекати. А ви можете почекати. Я знаю, що можете. І знаю, що вам потрібно почекати. Вам не потрібно сідати в цей автобус, вам потрібно залишитися. Повірте мені.

Я дивилася на неї як на особу не сповна розуму.

– Наступний автобус через годину. Будь ласка, поступіться мені місцем на цьому, – і вона простягнула мені 60 гривень, вартість квитка.

Несподіване почуття безсилля найшло на мене. «Годину я ж можу почекати. Мені не важко. А їй мабуть дуже потрібно в місто, зроблю добру справу. Та й зараз сцену влаштовувати, потім весь вечір переживати, ніч пережовувати всю цю ситуацію. Не хочу. Хай буде як буде »- подумала я.

– Добре, – сказала я, взяла гроші, витягла сумку і пішла на лавку.

Жінка посміхнулася, сказала “дякую”, нагадала ще раз щось про час і сіла в автобус. Мій автобус. Мій колишній автобус.

Я дивилася, як він від’їжджає від станції і думала: «Напевно, я не сповна розуму». А потім тут же подумала, що може я зробила велику добру справу, допомогла їй.

Десь через годину я сиділа вже в автобусі. Цього разу ніхто не просив мене поступитися місцем, хоча я переймалась з цього приводу. Поруч зі мною сів молодий хлопець. Ми розговорилися. Я розповіла йому про дивну жінку, а він про те, що запізнився на попередній автобус, так як перший раз в житті не міг зачинити двері, щось з замком сталося.

Ми посміялися, які ми дивні і як дивно ми зустрілися. Через два роки ми одружилися.

Зараз думаю, що та жінка була права. Мені дійсно тоді було потрібно почекати, дочекатися свого автобуса, свого часу. Я вірю, що вона знала щось, чого я тоді знати не могла. І не повірю я що це збіг.

Головна картинка – pexels.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

You cannot copy content of this page