– Дівчино, прошу вибачення. Я не маю грошей на продукти. Купіть мені, будь ласка, картоплі і макаронів, – сказав добре одягнений чоловік.
Дівчина спочатку відкрила рот. Від подиву. Виглядав чоловік пристойно. Тверезий. Симпатичний.
– Ні, ну якщо б він там десятку просив просив, тоді б зрозуміло. Але тут. Я прямо і не знала, що сказати. А він
почав пояснювати, що заплатив за орендовану квартиру, що поки без роботи. І пообіцяв, що віддасть гроші. Як тільки вони у нього будуть.
Дівчина купила, звичайно. І не тільки картоплю і макарони. Ще курку взяла. І дві упаковки вівсяного печива.
І хліба. І молока. Віддала йому. Він дуже дякував. Прям зі сльозами на очах. Узяв номер телефону і чек. І пішов все ще втираючи сльози.
Повернувшись додому дівчина довго не могла оговтатись. Ввечері про все розповіла чоловіку. Той з сумом поглянув на неї:
— Розвели тебе, моя хороша. Як казала моя бабуся «Прийми Боже за милостиню»!
Пройшов місяць, дівчина і думати за свого знайомця забула, аж тут дзвінок:
— Вибачте, я навіть і не запитав, як ваше ім’я. Ви мене врятували в минулому місяці. Чи можу я борг повернути. Підкажіть де саме ви зараз, я вам під’їду.
Іван Васильович, саме так звали чоловіка, розповів, що з початком кaрантину все полетіло шкереберть. Замовник відмовився від досить дорогого товару, який був куплений спеціально під нього. Збережень вистачило на місяць, а далі вже й не знав що й робити.
— Я ж тоді від сорому мало крізь землю не провалився. Скажи мені ще рік тому, що я проситиму у незнайомої людини їжу – нізащо не повірив би. Дякую вам.
Додому дівчина повернулась з величезним букетом квітів. Більше вона від Івана Васильовича нічого не взяла. Проте, тепер у неї є віра в людей, і бажання робити добро.
Редакція тексту – intermarium.news
Передрук заборонено
