Перед нею стояв худорлявий хлопчик, років 11, в легких стоптаних черевиках і тонкій куцій курточці, це в середині листопада! Руки хлопчика почервоніли від холоду.
– 120 гривень, – помовчавши, відповіла продавець.
– А цей? – хлопчик приречено вказав на букет поменше.
– Цей коштує 85 гривень, – відповіла жінка.
Хлопчик почав перераховувати купюри, затиснуті у нього в руці.
– Скажіть, а що Ви можете мені запропонувати на 37 гривень?
Худенька фігурка дитини і дитячий одяг, з якого хлопчик явно виріс якось слабо поєднувалися з серйозністю і строгістю, з якою хлопчик ставив питання.
Жінка-продавець обережно нахилилася до хлопчика.
– А кому ти хочеш купити квіти? – запитала вона.
– Мамі, – відповів хлопчик, – їй сьогодні в лікарні роблять операцію. Я хочу її порадувати, білі хризантеми – її улюблені квіти, Мама каже, що вони пахнуть спокоєм.
Продавець, мало не плачучи дістала з кошика букет улюблених маминих квітів хлопчика, загорнула їх в красиву упаковку.
– Візьми і передай своїй мамі, що я бажаю їй якнайшвидшого одужання, – сказала вона.
Очі хлопчика заблищали від радості, але тут же погасли.
– Але у мене немає стільки грошей, – приречено промовив хлопчик.
– Це подарунок, – сказала жінка.
– Тоді візьміть ті гроші, які у мене є, – і хлопчик простягнув жінці зім’яті 37 гривень, – Ви не думайте, я їх чесно заробив, допоміг сусідці тітці Марії пакети з картоплею в квартиру віднести.
– Не треба, малюче, залиш собі, – ласкаво посміхнулася жінка.
Хлопчик обійняв заповітний букет, як реліквію і з вдячністю подивився на жінку.
– Дякую Вам щиро, – в очах дитини було стільки щастя, що у жінки зрадницьки защипало в очах.
Квіткарка провела поглядом худеньку фігурку хлопчика і, повернувшись до свого товару, побачила на маленькому стільчику, де вона іноді відпочивала, 37 гривень. Не в силах більше стримувати себе, жінка заплакала.
У довгому лікарняному коридорі в цей день було безлюдно. Хлопчик сидів на лавці навпроти дверей з написом «Операційна», напружено вдивляючись в неї, них намагався вловити, що за нею відбувається.
Мама хлопчика нездужала давно. Хлопчина не особливо розбирався в термінах, знав тільки, що у мами проблеми з серцем. Говорили, що без втручання його Мама довго не проживе, але через відсутність грошей, операцію кожен раз відкладали.
Гроші Мама збирала сама, підробляла, позичала. Ні, у нього є тато і навіть бабуся, з якими вони живуть разом в одній квартирі, але вони не брали участь в долі матері.
Хлопчик добре пам’ятав, коли Мама заїкнулася батькові і бабусі про те, що процедура платна і дорога, вони мало не гарчали на неї, звідки, мовляв, такі гроші і взагалі, «молода ще, саме як-небудь мине, ще хапугам лікарям платити! Бач, цяця яка!». Мама мовчала і плакала. Вона завжди, скільки син її пам’ятає, мовчала і плакала на всі закиди родичів.
Операція йшла вже більше години, коли хлопчик почув стривожені голоси за дверима операційної:
– Микито Антоновичу, тиск падає! Пульсу немає! Розряд! Ще розряд!
Немов в ступорі хлопчина сидів і прислухався до цих голосів. Він не дуже розумів, про що голосно і стривожено говорили за дверима, але десь всередині себе він вловив чітке усвідомлення того, що сталося щось недобре, щось таке, від чого його життя більше ніколи не буде колишнім.
Жінка озирнулася навколо. Повсюду – скільки міг охопити погляд, простягалося біле світло, настільки м’яке, що здавалося, його можна помацати рукою. Було дуже тихо, але це була не та тиша, яку жінка знала в рідкісні хвилини спокою в її земному житті. Та тиша, коли чоловік і свекруха втомлювалися докоряти їй і на якийсь час залишали в спокої була іншою – тривожною, напруженою і завжди пахла страхом, що ось-ось зараз на неї обрушиться нова порція докорів.
Тиша тут, де опинилася жінка була благословенною, – так саме так мама хлопчика її означила, – від цієї тиші пахло спокоєм, як від її улюблених білих хризантем і чимось ще таким, чого жінка ніколи не знала за життя, але щось всередині неї підказувало їй, що так пахне любов. Жінці було так добре, як не було ще ніколи в тому, минулому земному житті, навіть тоді, коли вона вперше взяла на руки свого сина, а то було єдиним щасливим спогадом.
Раптово поруч з собою вона побачила високу білу постать і, розгледівши крила у неї за спиною, навіть не здивувалася, жінка вже зрозуміла, її не стало, але ні страху, ні відчаю від цього не відчувала. А про що їй жаліти?
Жінка подумки озирнулася на своє прожите життя. Батька вона ніколи не знала, жили вони в селі удвох з вічно дорікаючою їй шматком хліба матір’ю, яка в 16 років вигнала її з дому. У місті, тоді ще будучи юною дівчиною, жінка поступила в швейне училище, жила в однієї бабусі за те, що прибирала і готувала їй їжу.
Закінчивши училище і влаштувавшись на роботу швачкою, зустріла хлопця і швидко відповіла на його пропозицію вийти заміж згодою. Їй хотілося на когось спертися в тому житті, ось тільки чоловік, в подальшому, слабо схожий на надійну опору. Закиди з боку чоловічка почалися відразу після весілля; свекруха, яка жила з ними, підтримувала сина у всьому і заодно зі своїм чадом «відривалася» на невістці щодня. Жінка все зносила, вона звикла терпіти, та й іти їй було нікуди, мати її не стало разом з будинком.
Жінка ще тішила себе надією, що майбутнє дитя допоможе навести лад в сім’ї і пом’якшить серця чоловіка і свекрухи до неї, але після появи дитини все продовжилося з більшою силою.
Прокинувшись від спогадів, жінка звернулася до білої фігури:
– Ти ангел?
– Так, я посильний ангел, нас завжди направляють до душ на пересилку, – відповів співрозмовник.
– На пересилку? – не зрозуміла жінка.
– Душі, які раніше терміну просять припинити їх земне існування, направляються на пересилку, – пояснив ангел. – Ти ж просила наблизити цей час?
– І не один раз, – гірко відповіла жінка.
– Ну ось, на пересилці, так як земний термін ще не вийшов, душі дається шанс усвідомити і переглянути свої погляди. Виходячи з правил, я повинен три рази запитати тебе, чи хочеш ти повернутися назад на землю або назавжди залишитися тут, але вже без можливості подальшого втілення і розвитку? – ангел уважно, але спокійно дивився на жінку.
– Я хочу залишитися, – рішуче заявила та.
– Я запитаю у тебе вдруге, чи хочеш ти повернутися в своє земне життя або назавжди залишитися тут? Подумай добре, згадай, кого ти залишаєш там, – ангел не зводив погляду з «новоприбулої».
У жінки перед очима стала картина: її шестирічний син в страху притиска щойно подаровану нею машинку, про яку він так давно мріяв, і чоловік, розсерджений тим, що вона витратила гроші «на таку нісенітницю».
Всі гроші, які заробляла жінка, чоловік у неї забирав, як він висловлювався «в спільний казан», ось тільки весь вміст цього «котла» йшов, в основному, на задоволення потреб чоловіка і його матері.
Жінка взяла підробіток, щоб порадувати сина іграшкою і нарвалася на черговий концерт. Від спогадів про сина у матері защеміло серце, вона хотіла вже сказати ангелу, що передумала залишатися, але думка про те, що доведеться повернутися до чоловіка відгукнулася давно знайомим страхом, який огортав її всю і, оселився комком у горлі, важким каменем впала на серце.
Жінка з важким сумом озирнулася навколо, впиваючись м’яким білим світлом; спокійним рівним голосом ангела, умиротворення і тиша навколо обволокли її настільки, що на якусь мить вона розчинилася в цьому спокої, якого їй так не вистачало в житті.
– Ні, – сказала жінка, але вже не так рішуче, як в перший раз і раптом заплакала, – ні, я не хочу туди повертатися, я більше не зможу винести того життя. Я хочу залишитися тут.
– Я повинен запитати у тебе втретє, бажаєш ти повернутися назад і продовжити свій, раніше обраний земний шлях чи залишитися тут, – ангел говорив спокійно і м’яко. – Третій раз завжди вирішальний, бо твоя відповідь буде вже осмислена. Але перед тим, як ти мені відповіси, я хочу тобі дещо показати. Дай мені свою руку.
Жінка простягнула руку ангелу, і він потягнув її кудись вниз, залишивши позаду, на велике розчарування жінки і благословенну тишу, і неймовірну м’якість білого світла.
Пара опинилася в довгому напівтемному коридорі з жовтими мерехтливими лампочками. Людей тут не було, лише навпроти були двері з написом «Операційна» сиділа самотня постать. Жінка підійшла ближче і скрикнула, впізнавши свого сина.
Обличчя хлопчика було напруженим і блідим. У сухих запалених очах його застигли біль і безвихідь. Хлопчик сидів рівно і нерухомо, і тільки руки його безперестанку і методично перебирали пелюстки білих хризантем, що лежали на колінах. Така приреченість вбачалася в образі цього маленького-великого чоловічка, що якби жінка була зараз фізично там, її серце розірвалося б від жалю. Вона кинулася до ангела:
– Швидше, поверни мене назад, благаю! Я все усвідомила зараз! Я знаю, як мені поступати тепер! Відтепер все буде інакше! Я ніколи і нікому більше не дам в образу ні сина, ні себе! Все хочу виправити! Заради сина, заради себе, заради нас з ним! Вибач мене за моє малодушність і мою слабкість! Швидше поверни, благаю, щоб не було пізно!!!
– У Бога не буває пізно, – полегшено зітхнув ангел, – хай буде по твоєму.
У цю ж мить за дверима операційної почулися веселіші голоси:
– Пульс прощупується! Тиск зростає! Слава Богу!
Почувши ці слова, хлопчик якось обм’як. Він важко видихнув і, не відчуваючи більше сили, притулився головою об стіну за своєю спиною. І, чи то від довгого напруження, то чи ще від чогось, але хлопчикові здалося, що стіна стала м’якою, немов хтось дбайливо підклав крило під його голову!
Фото ілюстративне.
