Живеш і живеш. Частенько не помічаючи, що відбувається навколо, тому що маєш своє уявлення. Ми з дружиною познайомилися давно. Довго зустрічалися. Потім весілля, народження сина. І ось вона забула вийти з браузера в WhatsАрр, тому я міг бачити все її листування.
Спочатку я просто хотів натиснути Вихід. Так зазвичай і роблю, але фраза «Я так втомилася його терпіти!» кинулася в очі.
Я так втомилася його терпіти! Олю, розумієш, що дратує так жити, а який у мене вибір? Що я можу зробити?
Переїхати до батьків на голову і дитину з собою взяти? І що далі буде? Як мені жити? Я не потягну, розумієш?
Чоловіка іншого шукати не варіант. Ромчик невеликий ще, куди я з причепом?
Я все читав, і дізнавався думку своєї дружини про себе. Про те, як мої якісь звички її дратують, як вона ночами сподівається, що «не полізе». Фраза така «полізе». Мені було гидко.
З одного боку від того, що вона все це приховувала. З іншого боку, що я цього не помічав. Пройшла у неї любов, а без любові жити сім’єю їй важко.
Я купив путівку. Послався на робочу необхідність. Вирішив, що мені треба подумати, а вона нехай відпочине від мене. Раз так втомилася мене терпіти.
Образа пролізала періодично. Охоплювала злість, але швидко проходила. Я не хочу, щоб хтось погано себе відчував від того, що проводить зі мною час.
Квартира моя, куплена до шлюбу. Досить велика, я можу продати, додати і купити дві.
Я не хочу, щоб вона переїжджала до батьків. Ромчику не буде зручно, та й бачити хочу його частіше, щоб жив ближче.
Грошей перший час давати буду на сина і її проживання, допоможу з роботою або зайнятістю.
Я повернувся додому. Був будній день. Я попросив, щоб вона взяла паспорт. І приділила мені 2 години часу. На обличчі зображувалася посмішка, але я знав, що за нею ховається.
– Підемо, подамо на розлучення. Не треба зайвих слів. Я хочу спокійно вирішити це питання. Я знаю твоє нинішнє ставлення до мене, терпіти мене не треба. Прости, я не стримався і прочитав. Так, знаю, що негарно, але зате чесно.
Ні Ромчика, ні тебе я не ображу. Квартиру поділимо. Жити будете окремо, але поруч.
Юля вийшла мовчки з машини. По моєму обличчю вона зрозуміла, що говорити марно.
Я був в дивному стані. З одного боку, все не дуже. З іншого боку, добре, що зараз. Як я зрозумів, терпіння триває вже 3 роки.
Ми не стали вести якісь діалоги. Я не хотів чути подібне ще і голосом. Зібрав частину речей. Взяв Ромчика, наступало літо, поїхали з ним жити на дачу до моїх батьків. Нехай Юля розбирається в своєму новому житті.
Обіцянку я дотримав, купив квартири в одному будинку, у різних під’їздах.
Ромчик прийняв все нормально, йому навіть подобалося бігати між квартирами. Юлі я висилаю достатньо грошей. Плюс допоміг прилаштувати її на роботу.
Нещодавно від неї прийшло повідомлення:
Я тебе не варта, ніколи не вартувала. Ти в сто разів кращий за мене. Я така немудра, що вчинила з тобою таким чином, що мовчала, не намагалася вирішувати. Ти міг мені помститися, але ти в черговий раз врятував мене.
Я не знаю, чим я заслужила тебе! Дякую тобі за все! Я знаю, що тобі не особливо цікаво, але я дуже за тобою сумую. Знаю, що пізно … Прости!
Мені хотілося відповісти їй … І я сумую … Але я просто видалив повідомлення.