Усю дорогу в автобусі мене трусило. Я стискала ручку малого Олесика, який спав у мене на колінах, і дивилася у вікно на знайомі дерева уздовж шляху. У голові крутилися сотні думок, одна гірша за іншу. Я дуже боялася казати матері, що маю переїхати до неї. Останніми роками її характер геть зіпсувався — все їй не вгода. То чоловік не так дрова складає, то не так ямку загрібає чи косить. Він і їхати не хоче в село, а вона злиться, що їй соромно людей наймати, якщо ледар такий у місті на дивані вилежується. І ось так дійшло до того, що ми й у сварці з чоловіком, я ж і дитину другу чекаю, і приїхала з малим до мами.

Ми вийшли на зупинці, я взяла в одну руку важку сумку, іншою взяла Олесика, і ми повільно попленталися до нашої вулиці. Двір зустрів нас тишею. Мій батько Андрій пішов у засвіти три роки тому, і відтоді мама жила тут абсолютно сама. Будинок здавався великим, похмурим і наче трохи просів від смутку. Я зупинилася біля хвіртки, перехопила сумку в іншу руку і важко зітхнула. Олесик одразу вирвався й побіг до ґанку.

— Ба-бу-ся! — закричав він на все подвір’я.

Двері хати відчинилися, і на поріг вийшла мама. Вона завмерла на мить, роздивляючись нас, а тоді повільно спустилася сходами.

— Ну що ви без попередження? Я й їсти нічого не готувала…

Я стояла біля сумки, і в мене всередині все стиснулося. Сльози самі підкотилися до горла.

— Мамо, ми будемо в тебе жити, — почала я і давай ревіти та все розказувати. — Коля покинув, дитина друга буде, а де жити… Мені нікуди більше йти. Ти не думай, я допомагатиму, але зараз сама з двома просто не впораюся.

Я чекала чого завгодно. Чекала, що вона почне бурчати, казатиме, що я сама винна, згадає всі наші колишні сварки або почне бідкатися, що скажуть сусіди, якщо дізнаються про моє розлучення. Я вже приготувалася розвертатися й іти на автобус назад у місто. Але мама раптом підійшла ближче, взяла мене за тремтячі плечі й міцно пригорнула до себе.

— Оце так новини зранку, — тихо мовила вона, і її голос аж тремтів. — Ходімо в хату, чого на вітрі стояти. Сумку дай сюди.

— Я сама підніму, вона не важка, — витерла я щоку рукавом.

— Ходімо, кажу, а з сумками пізніше роберемося.

Ми зайшли в коридор. У хаті пахло свіжозавареним чаєм із м’ятою. Мама одразу роздягла Олесика, розшнурувала його черевички й дала йому в руки печиво. Малий одразу побіг у кімнату шукати свої давні іграшки, які залишалися тут ще з літа.

— Сідай за стіл, — сказала мама, вказуючи на лаву біля вікна. — Зараз чаю наллю, гарячий ще.

Я сіла, поклавши руки на коліна. Живіт уже трохи випирав під вільною курткою, і мама коротко глянула туди, але нічого не сказала. Вона налила у дві великі чашки чаю, дістала з шафи банку з варенням і поставила передо мною.

— Я щаслива, — раптом мовила вона, сідаючи навпроти. — Я тобі в усьому допоможу.

Я підняла на неї очі й просто застигла з чашкою в руках. Я не розуміла, чому вона так відреагувала. Коли я з чоловіком приїздила, то такої турботи не бачила, лиш невдоволення. Кожного нашого приїзду були якісь претензії. Вона завжди ходила похмура, бубоніла під ніс, що Коля не так косить конюшину, що інструмент після себе не складає в повіту, що спить до дев’ятої ранку, поки вона вже з п’ятої на ногах. Вона постійно злилася, що їй доводиться кликати сусідських хлопців допомогти з важкою роботою, бо власний зять не хоче запрягатися в сільські справи. А тепер вона сиділа передо мною, усміхалася й наливала мені чай.

— Мамо, ти серйозно? — тихо запитала я, не вірячи своїм вухам. — Ти ж завжди казала, що від нас тільки шум і безладно все в хаті.

— Мало що я казала, — зітхнула мама, розправляючи край скатертини. — Хата велика, місця всім вистачить. А мені одній тут… аж вуха закладає від тиші. Скільки можна самій перед телевізором сидіти?

— Але ж Коля пішов, — тихіше мовила я, опустивши очі на чашку. — Він останні тижні взагалі став сам не свій. Ми посварилися остаточно. Я боялася, що ти почнеш казати, ніби я не змогла сім’ю втримати.

— Мені той Коля з першого дня не лежав до серця, ти ж знаєш, — відповіла мама без жодного роздратування в голосі. — Але то таке. Головне, що ти дома, і що діти будуть рости на свіжому повітрі. Мені допомога твоя потрібна не менше, ніж тобі моя. Разом якось дамо собі раду. А зараз пий чай, бо вихолоне.

Олесик прибіг із кімнати, тримаючи в руках пластмасову конячку, яку йому колись купив мій тато. Він виліз на крісло поруч зі мною і почав показувати, як конячка вміє скакати по столу. Мама застерігала його пальцем, щоб не перекинув чашку, але в її очах не було й краплі того давнього гніву, до якого я так звикла.

— А де ми ліжечко поставимо для малого? — запитала я, оглядаючи кухню.

— У великій кімнаті місця повно, — одразу відгукнулася мама. — Пересунемо комод до стіни, шафу трохи посунемо. Завтра сусідських хлопців попросимо, вони допоможуть важке підняти.

— Ти впевнена, що не проти? — ще раз перепитала я.

— Я ж сказала — я рада, — відповіла мама і вперше за довгий час щиро посміхнулася. — Вмивайся з дороги, я зараз супу підігрію.

Я дивилася, як вона порається біля плити, як дістає каструлю, як лагідно торкається плеча малого Олесика, і поступово страх всередині мене почав відпускати і з’явилася впевненість, що все у нас буде добре.