Закінчувалися армійські табори, де півроку служили геологи-п’ятикурсники. Серед них був і Василь. Він не міг дочекатися, коли знову приїде до Львова на навчання. Адже з Оксаною вирішили: як тільки повернеться, одразу подадуть заяву в загс. У передчутті найщасливішої миті у житті їхав у поїзді, серце пришвидшено билося, коли згадував свою дівчину, яка запала йому в душу ще на першому курсі.

***

А любов у них була й справді така, якій заздрили не тільки дівчата, а й хлопці. На парах і в читалку – разом, в гуртожитку на посиденьки – теж. З нею пов’язував майбутнє, разом вирішували, куди їхати за розподілом. Тож ні про кого іншого навіть не думав. І тому, коли прибіг на лекцію і не побачив своєї Оксани за партою біля вікна, де завжди сиділа, здивувався: чи не занедужала, чи що, бува, не трапилося?

За матеріалами – Вісник.К.

– А ти не знаєш? – примружуючи очі, запитала манірна Марина. – Ні з того, ні з сього Оксана вийшла заміж за військового. Що їй зробилося?.. Поїхала за ним десь на південь. Лейтенант він.

– Лейтенант? – зло перепитав Василь, стиснувши кулаки. – То я стану генералом!

***

Він закінчив геологічний факультет. Через трохи часу друзі один одного приголомшували новиною: Василь поступив у військову академію аж у Москву. Всі дивувалися і згадували його слова. Оце так поставив собі мету! Минули роки – і до друзів долетіла звістка: дослужився до майора!

А коли зібралися на 40-річчя закінчення геологічного факультету, був і Василь. У парадній військовій формі і при… генеральських погонах. Всі аж ахнули від несподіванки. Таки виконав свою обіцянку! А він ще у дверях, усміхаючись до колишніх однокласників, серед них очима шукав Оксану. Та вона за стільки часу жодного разу не приїздила на зустріч. Ні з ким не листувалася, ніхто не знав, як склалася її доля.

***

Після зустрічі з однокурсниками львівський товариш запросив Василя до себе, хоча той міг заночувати і в готелі, бо гроші у нього водилися, ще й ого-го які! Зачинившись на кухні, засиділися до глибокої ночі. Василь розповідав, що довелося помотатися по гарнізонах і на Камчатці, і на Уралі, і в Криму. Життя на колесах і по чужих оселях розділила дружина, простенька татарочка, яку зустрів у тайзі. Мила, безвідмовна, скромна. Згодом пощастило, коли його покликав у Москву колишній начальник. Так опинився в управлінні. Отримав велику квартиру у центрі столиці, згодом купив чималеньку дачу в Підмосков’ї, де проводили літо всією сім’єю. Тепер має двох онуків.

– Ти знаєш, ніби все добре. Аби лише здоров’я, попереду – ще жити і жити. Та так заниє під серцем, що могло ж бути все по-інакшому. Жінку свою я ніколи не любив, а просто завжди поважав як матір своїх дітей… – підперши голову руками, понуро розповідав про себе Василь. І, перекинувши чергову чарку, поглянув в очі товаришу та приголомщив зізнанням: – Хочу Оксану знайти.

– Оксану?! Навіщо? – не на жарт здивувався Іван. – У неї своє життя. Для чого ворушити минуле?..

– Треба, – враз обірвав на півслові. – Хочу подивитися їй в очі і запитати: чи добре жилося за лейтенантом?

***

Відшукати Оксану було нескладно: у час технічного прогресу та Інтернету можна людину знайти і під землею. Благо, є тепер мережа «Фейсбук». Серце стало калатати, коли на екрані побачив у дужках дівоче прізвище своєї дівчини. На фотографіях була ніби і не вона, але щось в її обличчі нагадувало колишню Оксану. Написав їй повідомлення з проханням зустрітися. Вона, як не дивно, відповіла у той же вечір. І вже наступного дня Василь своїм джипом мчав на зустріч у Бердянськ… І думав. Яким буде це побачення через сорок років? Яка Оксана? Як живе? Десь підсвідомо пронизувало його: навіщо він усе це затіяв? Але бажання будь що побачити колишню дівчину перемагало – з цим жив цілих сорок років. І тепер, коли все мав, хотілося, щоб збулася і ця забаганка.

Призупинився поряд з пляжем (там призначила зустріч Оксана). Нервово гуляв алейками скверика. Одягнувся у джинси і блакитну картату сорочку, яка так йому пасувала. Хоч давно посивіли скроні, та виглядав моложаво, був підтягнутим – давалися взнаки ранкові пробіжки, тренування у спортзалі. Довго вдивлявся у кожну жінку, яка йшла назустріч, і намагався впізнати у ній Оксану. І ось помітив її – серце, здавалося, вискочить з грудей від хвилювання. До нього підійшла звичайна, нічим не примітна шістдесятирічна жінка, обличчя якої пронизало безліч маленьких зморщок. Одягнута була просто – у якомусь незграбному костюмі, певно, з дешевого базару. Вигляд колишньої дівчини неприємно приголомшив – у натовпі ніколи б на неї не звернув уваги. Лише очі неймовірного зеленого кольору видавали колишню Оксану.

– Гарно виглядаєш, – не вітаючись, промовила вона.

– Ну, як живеш? – відповів на комплімент запитанням, бо не знав, про що навіть говорити.

– Добре, – знизала плечима, ховаючи погляд.

Поговорили про сім’ї, дітей, згадали знайомих, студентські роки, тільки обминали болючу тему. І раптом Василь поцікавився:

– У якому званні твій чоловік?

– Полковник. А що? – здивувалася.

На мить запала неприємна мовчанка. Першою озвалася Оксана:

– Для чого ти мене знайшов? – тремтячим голосом запитала. По її щоках капали сльози, і вона ледь стримувала себе від ридань. – Як мені тепер жити? Знати, що ти такий гарний, успішний. І я тебе проміняла. Хочеш знати, як я живу? А працюю на трьох роботах, рік тому повернулася з Італії, де була наймичкою десять літ. А чоловік тут випиває і світу Божого не бачить. Отак я живу.

Різко встала з лавочки і, витираючи хустинкою сльози, пішла не озираючись геть.

***

А Василь ще довго сидів, палив… Його думки перервав телефонний дзвінок. То був Іван: мовляв, як зустріч?

– В її очах немає блиску.

– Просто ти пам’ятаєш її юною гарною дівчиною. А ще тобі скажу ось що: старіти треба разом.

Автор – Олена ПАВЛЮК.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!