Інна знову спізнилася. Відкрила очі, а сонце заливає кімнату і своїм зенітом освітлює її полохливу совість, що наче привид, тікає в тінь. Ну як так можна! Ледве встає з ліжка і дибає до ванної. Вже одинадцята. Можна вже нікуди не спішити. Інна знає просте правило: піжама до дванадцятої – це піжама до вечора. Що ж придумати для виправдання?
– Алло, так, спізнилася, – бере слухавку.
– Совість є? Я тебе чекаю вже годину!, – на тому кінці сердитий голос подруги Лесі.
– Вибач. Я накрутила на сьому, а він не задзвонив.
Бреше, бо він задзвонив, вона виключила і вирішила поспати ще п’ять хвилин.
– Я тебе не чекаю. В мене вже діти вередують.
– Добре, пробач.
– Не нервуй.
Перед Лесею справді не зручно. Вони мали погуляти, поговорити, поділитися враженнями від літа, обговорити друзів і подруг, близьких чи далеких, родичів, чоловіків. Саме останній пункт для Інни був найбільш болючим, бо її Ростик кинув. Але про це говорити вона не хоче. Може й тому, підсвідомо, не пішла на зустріч?
Але вона давно вже нікуди не йде, хіба в магазин. Переважно спить, лежить, плаче, думає і передумує. Вона й сама винна, бо захотіла оживити їхні стосунки. Вони були разом чотири роки, а іскра якось згасла. Він перестав приділяти їй час, дарувати квіти, робити сюрпризи. Перестав питати про, що думає, чого хоче. Вона ж не хотіла це все запхати у шафу і закрити на ключ. Вона молода і красива дівчина, і її треба кожного дня підтверджувати, що її все ще кохають і жити без неї не можуть.
Для оживлення стосунків, вичитала пораду, що треба заставити приревнувати коханого. Тоді він злякається, що кохану заберуть і знову стане тим Ростиком-хвостиком. Буде бігати за нею з букетами і чекатиме біля університету. І знову вони заживуть, як в перші місяці після весілля. Буде суцільний медовий місяць. Для цього вирішила закрутити епістолярний романчик в соціальній мережі з одним давнім шанувальником. Залишить «ненароком» відкриту переписку і Ростик перечитає і все. І зусиль ніяких і результат буде.
Переписка вдалася. Діма одразу зрозумів, що молода дружина засумувала в шлюбі і хоче романтики.
«Кицюню, засумувала при чоловікові? Хочеться на волю?».
«Інколи хочеться, а що? Є пропозиції?».
«Для тебе завжди радий».
«Дам знати».
Діма писав кожного дня. Вітався, питав як настрій, писав, що сумує і хоче побачити. Спочатку, Інна була націлена лиш на віртуальні стосунки. Вона любила Ростика і хотіла його повернути. А це було так. Для підвищення самооцінки.
А потім стало приємно перечитувати його повідомлення, чекала на наступну відповідь, загравала. Чекала на ранкове «Привітик, красуне», коли чоловік просто чмокав в щоку і йшов на роботу. Зловила себе на тому, що думає про Діму все частіше і частіше, хоче його побачити. В кожне своє повідомлення вкладала не лише слова, але й емоції, мрії.
Одного дня вони зустрілися «на каву». Діма був таким як і був – улесливим, веселим, сипав компліментами.
Приніс букет квітів:
– Хочу тебе трохи скомпрометувати перед чоловіком.
– Давай, давай, поміряйся силами, – під’юджувала вона, а сама не тямилася від щастя.
Букет поставила в вазу і довго ним милувалася. Коли прийшов Ростик і звернув увагу:
– Це від кого?
– Від таємного залицяльника, – жартувала і казала водночас правду.
Ростик нічого не сказав. Вона мала надію, що наступного дня, той принесе такий же чи більший, але ні. Він тільки зло дивився на чарівні квіти і мовчав.
Нічого, вона йому помститься за таку байдужість до неї. На наступний день написала Дімі і домовилася знову піти на каву. Все було чудово, Діма був чудовим облесником і вона танула в цьому меді, як муха. Незчулася, як він вже сидів біля неї. Цей цілунок був, як відро води. Відсахнулася. А поруч стояв Ростик і дивився. Мовчки обернувся і пішов з її життя.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото – ілюстративне(pexels).
