Для свого сина я перестала існувати рівно тієї миті. як відповіла на залицяння Романа. Він тоді приїхав і влаштував не надто приємну сцену. мені довелось ставити його на місце і нагадати, що я не жінка йому і не донька, а мама, тож має вибір, або змиритись і вибачитись, або не приймати цього і їхати геть. Голосно грюкнувши дверима він пішов і сказав, що сина я більше не маю.
Саме десяту річницю по чоловіку була, як я у стаціонар потрапила. Уже дотерпілась я до такого, що мусила швидку викликати. Ну а як я мала б поїхати і залишити всю господарку? На кого? У селі із молодих лиш я та Тарасівна лишились. А в мене ж і дві корови і свині. Хто б то мав без мене глядіти?
Дзвонила я сину, просила дуже приїхати і побути у мене на господарстві, або, хоча б кого із дітей старших прислати мені на поміч, але він на мене нагримав і сказав, що швидше здасть оту всю мою господарку, ніж буде гної возити. Не для того він у місті зачепився, аби все покинути і знову у хлів бігти.
Я сама уже втекти хотіла і вертатись, аж тут мені сусідка зателефонувала і сказала, що без мене моїм добром розпорядилась – попросила брата свого Романа, аби приїхав на поміч, бо ж сама ради дати не ладна. То вони удвох біля моїх корівок і свинок ходять. Просили мене не перейматись і привіт від усіх хвостатих передали.
Романа я знала, але швидше наглядно. Усі роки що сусідка поруч жила, він приїздив до неї з міста разом із сім’єю. Потім уже сам був, бо дружини його не стало.
Якось воно само склалось, що коли я повернулась, Роман у мене і залишився. Тихий, інтелігентний, спокійний. Мені було ще й те до душі, що людиною він був не питущою і полюбляв щось майструвати. До мене ставився гарно і уважно, тож і не стала я голови вернути. Ну, поміч то перше, а друге: не було мені щастя із моїм чоловіком ніколи. Щоб от так сісти і поговорити, а чи разом стати до роботи і не сперечатись, не вислуховувати яка “не така”.
Ну, якщо і є любов, то я її зустріла у 55. Не знаю, чи й Роман мене полюбив, але ніколи ні словом, ні поглядом ні рухом не образив.
А на самому початку, як тільки я сину сказала що виходжу заміж наші стосунки із ним і зіпсувались. Мій Петро у чоловіка мого першого вдачею пішов: гарячий, та швидкий на слово. Прилетів, влаштував сцену. Моралізувати мене почав, та речі Романа із дому виносити. Довелось сина на місце поставити. Того дня, я востаннє його і бачила – сів в авто і сказав, що я його на чужого мужика проміняла, а він такого не простить.
Ну і от Роми мого не стало. Нам відмірено було щасливих 20 років. Ото я із ним тільки і прожила життя нормально. Із ним я тільки і зрозуміла, що то таке – щаслива, велика, справжня, родина. Доньки його мене прийняли за свою. Онучат ми разом у цім світі вітали і звуть саме вони мене “бабусею”.
За роки спільного із Романом життя ми гарну копійку відклали. А що нам було потрібно? Все на купку та на купку. Землю мали обоє, то ті гроші дівчатам ішли. А вже худобу коли здавали, то все і відкладали. А за двадцять років там дуже гарна копійка є.
Не знаю я тепер, що робити і як бути. Дівчата ж мене до себе кличуть. Просять не залишатись одній у чотирьох стінах, та в селі віддаленому. Мовляв, їм спокійніше буде, як я на очах і біля них житиму. А мене здоров’я підводить і все частіше зле стає, а як із Романом попрощалась, так і зовсім здала.
Пишу сюди, аби поради запитати, як же мені вчинити вірно. Їхати до дівчат і ті тисячі що маю розділити між ними на рівні частини?
А чи все ж і про сина свого не забути і йому вділити, аби після мене спомин який мав?
Але, чи заслужив він того? Дівчата нам і допомагали і приїздили і виручали, а він і не з’являвся ніколи?
Однак, то ж мій син рідний, а я його мама.
Як же мені вчинити, аби гріха на душу не узяти і аби мене лихим словом ніхто не згадував, бо вже й вічність в очі зазирає і Роман все частіше кличе до себе.
Головна картинка ілюстративна.
