Я ніколи не була заміжня. Спочатку говорила, що ще встигну зазнати того щастя. Наочно був приклад матері та сестри, що одна, що друга не мали щастя в шлюбі. Я не бачила миліших і добріших людей за мою маму і мою сестру. Але ж умудрялися їхні чоловіки знецінювати все,що вони робили. На першому місці мав бути тато або чоловік, а вже потім все інше.
Коли ми були ще маленькі, то мама зібрала нас та поїхала до своєї мами, бо більше не хотіла жити з татом. Але той приїхав, на колінах просив пробачення. Казав, що жити без нас не може… А потім все почалося з початку і мама вже нікуди не йшла.
Тобто, шлюб для мене не був самоціллю і я шукала насамперед якогось однодумця в стосунках.
То було в тридцять.
Але чим ближче до сорока, тим частіше я розуміла, що вже не маю ніяких критеріїв і ніяких вимог! Я хотіла чоловіка, дитину і вечори перед каміном. Все.
У мене гарна робота, я хороший спеціаліст, виглядаю молодше на свій вік… Але чоловіка поруч мене нема!
Були у мене стосунки, але настільки швидкоплинні, що я не встигала весільну сукню уявити, а чоловік вже здимів.
– То тепер чоловіки такі, – розраджують мене подруги, – Вже від них нічого не вимагаєш, лиш би були вдома.
І того нема.
– Ви говорите про чоловіків чи про котів, – уточнюю в них.
– А хіба між ними є різниця? І ті, і ті, лиш себе пильнують та вилизують.
Хто був одружений з подруг – скаржився на чоловіка. хто був розлучений – скаржився на самотність.
Отаке.
Я вирішила, що поїду в Рим і на всі гроші випрошу в Бога ласки, а ще накидаю в фонтан Треві купу монет і все – моє бажання збудеться.
До дому добиралася довго, але відчувала, що Бог мене почув і все буде добре.
Після Львова здалося, що магія почалася.
Біля мене підсів хлопець, не юнак, але років тридцять є. Гарниииий…
Сів. Глянув на мене довгим поглядом і каже:
– Думаю, нам треба подумати про спільне проживання.
Я завмерла з несподіванки!
Отак зразу! Господи! Дякую!!!
Нічого, що він молодий, он зірки світові й на сорок років молодших за себе мають тай живуть щасливо… А подруги просто лусніть, коли побачать цього мололо красеня. І зауважте – сам запропонував!
Нічого, що жити прийдеться у мене, бо він он в джинсах подертих, то видно, що грошей вистачає лиш за модою ганятися. У мене ж своя власна квартира, а як будемо разом старатися, то й на машину наскладаєм.
А там і про дітей можна подумати, хоча найперше про дітей треба подумати, а потім про машину, бо ж годинник тікає.
Отак в мене в голові все несеться, а я й забула, що треба познайомитися то й кажу йому:
– Я Анна…
– Василь, – каже він мені якось так здивовано.
А що тут дивуватися? То жити разом він отак зразу випалює, а познайомитися що не треба?
– А жити ми де будемо, у вас чи у мене, – кажу, бо ж може він не захоче переїжджати.
– Вибач, – каже Василь, – Я не до вас це говорив, пані, я з другом домовляюся про заселення в готель…
Я як почервонію! Водій зупинився, то я одразу вискочила, хоч мала їхати ще добрих дві години! Далі назад їхала на вокзал та чекала на автобус.
От тобі й надії і тобі реальність!
Поїду до Риму і виловлю звідти всі монети, що їх туди накидала! А я ж їх ще й розмінювала аби більше було!
Фото Ярослава Романюка.
