fbpx
Історії з життя
Дмитре, а це що, дірка на футболці? Давай я зашию. Ну і що, що вона домашня, то як безхатько ходити треба? Дружині ніколи, вона в тебе працює. Давай-давай, неси нитку з голкою

Свекруха у мене м’яко стелить, та твердо спати. Дуже хитро виживає мене з сім’ї, відриває від чоловіка, а той цього навіть не помічає. Якщо я йому на це вказую, то каже, що я собі надумую. Але я чудово бачу, чого домагається його мама – нашого розлучення.

Коли ми одружилися з Дімою, я зрозуміла, що від його мами варто очікувати великих проблем. Вона діяла дуже неординарно, ніяких закидів, все м’яко, ласкаво і з усмішками, але за цими усмішками ховається залізна хватка.

Надія Іванівна, мама чоловіка, завжди повторювала, що віддала мені найцінніше, щоб я її сина берегла, пестила і плекала так, як це свого часу робила вона. Начебто і без будь-якого підтексту, але було зрозуміло, що я сприймаюся як загарбниця, яка відібрала найцінніше.

Спочатку ми жили на орендованій квартирі, і мені було набагато простіше контролювати набіги турботливої ​​мами чоловіка. Вона, звичайно, регулярно нас відвідувала, але розвернутися простору їй не вистачало. Хоча не втрачала нагоди підкреслити, що я неправильно про її сина дбаю.

– Ось, пиріжків принесла. Дімочка їх з дитинства так любить! Завжди наминав, що за вухами тріщало. А ти йому пиріжки готуєш? Ну, навчишся колись.

– Дмитре, а це що, дірка на футболці? Давай я зашию. Ну і що, що вона домашня, то як безхатько ходити треба? Дружині ніколи, вона в тебе працює. Давай-давай, неси нитку з голкою.

– Дмитрику, я принесла мед, малину та лимон. Ну, я ж чую, що в тебе голос сів. Не можна запускати. Тридцять сім і два – це вже показник, що щось не так. Що ж ти за чоловіком не стежиш? Гаразд, будуть свої діти, зрозумієш.

Мене, звісно, це дратувало, але чоловік тільки посміювався. Казав, що мама нічого такого не має на увазі, просто вона звикла дбати про сина, а я собі зайвого надумую.

– Вона хоч раз тобі сказала, що ти погана господиня чи дружина? Ні. От і не накручуй себе.

Бо я так не розумію, що мама чоловіка сказати хоче. Мені не обов’язково все розжовувати.

Зовсім я зажурилася, коли в нас зменшили зарплату. Ціна на квартиру зросла, а зарплата впала, ми перестали справлятися. Чоловік тоді запропонував перебратися до його мами.

– Котенятко, ну це ж тимчасово, на кілька місяців. А там або зарплати на колишній рівень повернуть, або знайдемо іншу роботу. Маму я вже спитав, вона тільки за, каже, що давно пора, а ми все кругами ходимо.

Ще б свекруха була проти – їй ця ситуація, як подарунок небес. Чудовий спосіб назад отримати сина. Я запропонувала б з’їхати до моїх батьків, але, на жаль, там для нас місця не знайшлося б. Батьки забрали до себе бабусю, вона раніше жила у селі, а тепер уже одна жити не могла, тим більше у своїй хаті. Так ми й опинились на території свекрухи.

Я терпляче чекала, коли закінчаться ця невизначеність з зарплатою, спостерігаючи, як свекруха демонстративно, але не вимовляючи жодного поганого слова, перегладжує за мною сорочки чоловіка, як увечері відтягує всю увагу на себе. Чекала і скрипіла зубами, бо нічого не могла зробити.

А потім з’ясувалося, що я у при надії. Чоловік був щасливий, а я відчувала змішані почуття. Наче рада майбутньому малюкові, але чітко розуміла, що тепер ми від свекрухи довго не переїдемо.

– Котику, ну куди ми зараз підемо перед декретом? І так ситуація нестабільна, ще й ти при надії, а дитині стільки всього треба. У мами вдома чистенько, комфортно, а орендована квартира це те саме, що прохідний двір, – підтвердив чоловік мої побоювання.

– Не вигадуйте навіть, я вас не відпущу. Дівчинко моя, тобі зараз потрібен спокій та затишок, а не з речами по орендованих квартирах бігати. До того ж я з малюком допомагатиму, спочатку допомога буде потрібна. Ось пам’ятаю, Діма.

Варіантів у мене не було, довелося змиритись. Люба матуся почала прискорювати оберти.

– Дитинко, тобі відпочивати треба, я сама приготую, я вже знаю, що син любить.

– Дитинко, ми з Дімою самі сходимо за речами для малюка, тобі зараз краще менше контактувати з людьми.

– Дитинко, тобі потрібно дотримуватися режиму дня. А ми з Дімочкою фільм подивимося тут тихесенько.

Все подавалося під соусом турботи про моє самопочуття, але я відчувала, як мене відсувають від чоловіка. Без його мами ми проводили не більше півгодини на день. Вона йому готувала, прасувала, збирала обіди, вони ходили вдвох магазинами, дивилися фільми, вели бесіди. А я залишалася десь за бортом їхнього сімейного щастя.

– Ну я ж удома весь час вільний проводжу. Мені біля тебе сидіти і за руку тримати чи що? – дивувався чоловік на мої прохання більше часу приділяти мені. А потім з легкої руки мами став списувати будь-які мої невдоволення на мій стан.

Коли з’явилася донечка, то свекруха і тут примудрилася посунути мене. І знову все під приводом турботи про мене. Вона приходила в нашу кімнату вночі, нібито їй здавалося, що дитина заплакала. Вона купала, гуляла, гойдала. Якщо я намагалася відвоювати право самій займатися своєю дитиною, то очі Надії Іванівни миттєво наливались сльозами, а потім я вислуховувала від чоловіка лекцію, що я неправильно поводжуся з його мамою.

– Вона допомогти хоче. Та інші жінки б від радості танцювали польку, а ти носом крутиш і маму ображаєш! Вона щиро любить онучку, а ти позбавляєш її можливості брати участь у її житті.

Мої докази, що його мати намагається повністю витіснити мене з сім’ї, чоловік сприймати відмовляється. І те, що поруч із ним і нашою дочкою постійно його мати, він теж не помічає. Він не помічає, що після роботи йде не до нас у кімнату, а до мами, що з нею у нього ніколи не закінчуються теми для розмови, а зі мною він майже не спілкується, тому що йому ліньки переказувати те, що він уже розповів мамі .

Мені здається, якщо завтра просто зберу речі і поїду, то він навіть не відразу помітить. Мама на місці залишиться.

Не знаю, скільки я протримаюся. Найприкріше, що навіть моя мама мені не вірить, що мене методично виживають із сім’ї. Каже, що я просто задобре живу, а свекруха насправді тільки допомогти хоче.

– Не бачила ти поганих свекрух, – заявляє мама у відповідь на мої скарги.

Я вважаю, що бачила. Просто одні домагаються свого інтригами, а інші, як Надія Іванівна, доводять своєю уявною турботою. Розлучатися я не хочу, піти на квартиру поки що не дозволяють фінанси, а скільки я ще зможу протриматися, я не знаю. Але треба щось робити, інакше мій шлюб розвалиться, тільки я не розумію, що тут можна зробити.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page