Суперечка між Любою та Дмитром була в розпалі.
— Я кажу тобі ще раз, нікого в мене немає — повторював чоловік.
— А жіночими парфумами тебе хтось випадково оббризкав. А те, що ти постійно приходиш додому пізно, це нормально? — Люба розсердилася ще більше.
— Мені це все вже набридло, кожен день одне і теж. Ти договоришся, що я подам на розлучення — сердився Дмитро.
— Та мені вже все одно. Роби, що хочеш — розплакалася Люба. Вони відвернулися одне від одного і раптом хтось подзвонив у двері.
— Іди, відкривай. Знову напевно якась твоя подружка приперлася, тебе втішати — глузливо сказав Дмитро.
Люба витерла сльози і пішла відчиняти. На порозі стояв чоловік у старомодному костюмі і пошарпаною валізою в руках. — Вибачте, це квартира Коваленків? Мені потрібен Дмитро Ігорович — ввічливо запитав він, ніяково стоячи на килимку в запорошених черевиках.
— Зараз покличу — сказала Люба і пішла до кімнати. — Це до тебе — повідомила вона Дімі і взяла вишивку. Останнім часом, тільки вона її заспокоювала.
Діма вийшов в передпокій.
— Здрастуйте, я Дмитро. — Чоловік простягнув йому руку.
— А я Андрій. Ваш далекий родич. У вашого дідуся Івана була двоюрідна сестра Марія, то моя бабуся. Я приїхав до вас із невеличкого села в Карпатах. У нас там з роботою туго, от я і вирішив спробувати влаштуватися у столиці. А адресу мені дала ваша сестра Надія. Я до вас ненадовго, тільки поки не знайду роботу і житло. Прихистите бідного родича? — посміхнувся він.
Дмитро, незважаючи на поганий настрій, посміхнувся йому у відповідь — Звісно, проходьте.
Поки Андрій влаштовувався в невеликій кімнаті, в якій Дмитро з Любою планували облаштувати дитячу, між ними знову виникла словесна перепалка.
— Своїх родичів шануєш, а як моя мама приїде на кілька днів, ти злишся — промовляла Люба напівголосно.
— Ну не на пару днів, а на цілий місяць, між іншим. І вчить тебе всіляких нісенітниць, хоча все життя прожила одна. А Андрій ненадовго, він сам сказав. І взагалі дай мені грошей на завтра, мені потрібно дещо купити.
Люба забувши про гостя, вигукнула:
— Що, свою коханку в ресторан поведеш? Ні, не дам!
Дмитро підійшов до неї впритул.
— Даш, куди ти подінешся, бо інакше.
Люба зойкнула.
— Інакше що? Забереш їх у мене?
Раптом в кімнату заглянув Андрій.
— Вибачте, заради Бога, що втручаюся у вашу розмову. Я там у вас на кухні похазяйнував трохи, заварив чай. Дістав гостинці, які я вам привіз. Ходімо, почаюємо.
Дмитро з Любою перезирнулися, їм стало соромно. Людина з дороги, напевно голодна, а вони тут лаються.
— Так звичайно ходімо. Вибачте, що я сама не здогадалася — вибачилася Люба.
Дмитро підтакнув.
— Справді, чого це ми.
Андрій розлив по чашках ароматний чай. Люба сьорбнула.
— Який духмяний, смачний. З чого він?
Андрій посміхнувся.
Тут збір трав, у моєму селі його називають ніжність. У нас майстрині такі чаї складають, кожен для особливого випадку. — захоплено розповідав Андрій. — Розумієте, життя в глухому селі дуже відрізняється від міського. Там тихо, розмірено, спокійно. Ми живемо дарами лісу. Он спробуйте мед, афини, журавлину. Адже смачно — голос Андрія зачаровував, заспокоював.
Люба з Дмитром розслабилися.
— А ще ми полюбляємо співати. Просто так, для настрою. Любо, ви співаєте? У вас такий співучий голос?
Люба збентежено кивнула.
— Раніше співала. Проте коли це було, — і з докором подивилася на Дмитра.
А він несподівано згадав, що Люба після весілля дуже часто щось собі наспівувала. Коли мила посуд чи прибирала. Та ось вже рік, як він не чув її співу. А все через нього. Недарма кажуть, що жіноче серце все відчуває. Адже саме тоді він закрутив з Лілею, бухгалтером з сусіднього відділу. Вона була молода і струнка на відміну від Люби. Дружина після десяти років спільного життя, трохи набрала вагу. З’явилися зморшки на лобі, друге підборіддя. Але зараз, дивлячись на неї співаючу разом з Андрієм, він несподівано зрозумів, що вона дуже красива.
Андрій доспівав останню ноту і подивився на годинник.
— Ой, засиділися ми з вами. Нам завтра всім рано вставати. Ви йдіть, а я приберу, Любочко. Як же тобі, Дмитре, пощастило з дружиною.
Люба почервоніла, а Діма обійняв її за талію і поцілував в щічку.
— Я і сам це знаю.
На наступний день в обідню перерву до Дмитра підійшла Ліля.
— Ну що, Дмитрику, наш похід до ресторану ще в силі? — кокетливо запитала вона, сідаючи на край столу.
Дмитро пильно подивився на неї і здивувався. І чим вона йому так подобалася? Густо нафарбованими очима з накладними віями? Штучним рум’янцем на щоках? Він згадав свою дружину, якою вона була вранці. Від неї пахло свіжістю і молодістю, а не різким ароматом парфумів.
— Ні — відповів різко Дмитро. — Ніякого ресторану не буде. Ні сьогодні, ні завтра, ніколи. І взагалі, злізь з мого столу, перед колегами не зручно.
Ліля демонстративно злізла зі столу і поправила спідницю.
— А раніше тобі подобалося, що колеги дивляться на тебе з заздрістю, бо поруч з тобою така красива жінка, як я. І що могло з тобою трапитися з вчорашнього дня, що я раптом стала тобі непотрібна? — єхидно запитала вона.
— Я просто зрозумів, що дружина мені дорожча за всіх — коротко відповів він. — Вибач, мені терміново потрібно робити звіт.
Ліля пішла, але потім озирнулася.
— Дмитре, пам’ятай, що я ніколи тебе назад не прийму. Навіть якщо на колінах благати будеш.
Діма посміхнувся.
— Не чекай, не буду.
Він вперше за довгий час поспішав додому. По дорозі купив улюблені хризантеми. Не чекаючи ліфта побіг вверх по сходах. Люба зустріла його в передпокої, жінка світилася від щастя. Вони обнялися і Дмитро віддав їй квіти.
— Найкрасивішій жінці на світі — сказав він.
Люба ткнула носом в букет і по дитячому сказала:
— Як гарно пахнуть.
Діма роззувся і раптом згадав про родича.
— А де Андрій? Ще не повернувся зі співбесіди? — запитав він Любу.
— Я не знаю. Прийшла, а його немає. Ходи в кімнату, подивимося, може спить.
Вони навшпиньках підійшли до дверей і прислухалися. Тихо. Відкрили двері, а там ні Андрія, ні його речей. Тільки записка: «Вибачте, що не попрощався. Але ваше міське життя не для мене. Я їду додому. Бережіть себе і починайте облаштовувати дитячу. Ваш Андрій».
А через місяць Люба ощасливила Дмитра новиною, про те що скоро вони стануть батьками. Однак найцікавішим в цій історії було те, що ніхто не міг згадати жодного Андрія. А сестра взагалі була здивована. Жінка стверджувала, що вона нікому не давала Дмитрову адресу. І навіть записка незбагненним чином кудись зникла.
А по дорозі йшов немолодий чоловік з пошарпаною валізою і запорошених черевиках. Біля одного з багатоповерхових будинків він дістав блокнот і звірився з адресою. Черговий сім’ї потрібна була його допомога. Адже їм судилося одружитися, ще з самого їх народження.
Автор: Mar’yana Opovidachka.
Фото ілюстративне.