Настю, я вже не знаю, як мені поводитись. Бо що б я не зробив, тебе все не влаштовує. Як так?
Настя сердито дивилася на Дмитра, схрестивши руки.
— Ні, ну справді, — продовжив Дмитро. — Ти щодня з’ясовуєш зі мною стосунків. Та ще й маніпулюєш Сонею, бо знаєш, що я її дуже люблю. Чого ти добиваєшся, щоб я пішов?
— Іди! Давай, збирай речі та йди! Нехай усі бачать, який ти чоловік та батько. Кидаєш дружину та малу дитину без засобів існування. Давай йди! – тараторила Настя.
Дмитро втомлено зітхнув. Усі їхні суперечки закінчувалися саме такими словами. І ясна річ, Дмитро нікуди не йшов — адже він не уявляв свого життя без доньки.
Дмитро сидів на роботі і вдавав, що працює.
— Що, проблеми вдома? — запитав один із його колег.
— Так! Мені взагалі не хочеться йти додому. Як тільки приходжу, дружина починає мене пиляти або висувати претензії та сваритися. Намагається вивести мене на емоції. І я, звичайно ж, піддаюся. А потім вона каже — йди. А як я піду? Взагалі-то я люблю свою дочку, та й дружина мені все ще не байдужа.
— Слухай, може у неї проблеми з і їй варто звернутися до фахівця. Таке часто буває у жінок після появи дитини.
— Та якби ж то! Вона так іноді поводилась і до появи дитини, але ж не кожен день! Та й після народження доньки минуло вже п’ять років. Уявляєш, ноги самі не йдуть додому.
— Я звичайно тобі не порадник, але я б не зміг так жити і швидше за все пішов би. А щодо доньки – домовився б раз на тиждень брати її до себе.
Колега пішов. А Дмитро тільки зітхнув йому вслід — легко йому казати, що він би пішов.
Минав час. Ситуація у Дмитра в сім’ї ставала дедалі напруженішою і одного прекрасного дня, коли дружина запропонувала йому піти, він взяв і пішов.
Звичайно, він думав, що дружина почне повертати його назад, але ні… вона не збиралася цього робити. Жінка навіть була не проти їхнього розлучення.
Дмитро пив чай і задоволено посміхався. Хто б міг повірити, але йому сподобалося бути вільним та жити одному. «І чому я так довго тягнув? Чого я боявся?» – думав він. Дружина, тепер уже колишня, без проблем давала йому бачитися з донькою, а головне не злила його і не сварилася. Поводилася як звичайна, нормальна жінка.
Так минув місяць, другий, третій. Потім Дмитро прийшов до тями і усвідомив, що навколо нього так багато інших дівчат з якими можна дружити і просто спілкуватися.
А ще десь через рік, він почав зустрічатися з однією дівчиною, а потім взагалі одружився з нею.
— Світлано, тільки у мене є донька і я раз на тиждень проводжу з нею цілий день, попередив він свою майбутню дружину.
— Дмитре, я все розумію і не проти, — посміхаючись сказала Світлана.
А потім у нього почалося зовсім інше життя, без сварок і сліз.
— Світланко! З тобою я відпочиваю душею. З тобою так тихо, спокійно та по-домашньому затишно, – говорив Дмитро. А Світлана задоволено усміхалася і трохи бентежилася.
Йшов час. І Дмитро раптом став помічати, що у нього в житті начебто все добре, але якось нудно, прісно і не цікаво. Звичайно, Світлана намагається створити йому і затишок і тиху, домашню атмосферу, але все це не те. Йому потрібен якийсь струс!
— Відчепись! Ти погана! Ти забрала мого тата від мами! — Дмитро раптом почув в одну із субот слова своєї доньки, які вона говорила Світлані.
Він звичайно ж знав, що вони не ладнають і Світлана часто скаржилася йому на Сонечку, але він завжди думав, що Світлана перебільшує. А виявляється ні.
Але якщо Сонечка каже такі слова, значить – значить ці слова вона чує від своєї матері, Насті. І хоча Світлана нікого не забирала, Настя чомусь вселила цю думку їхній доньці.
«А може, Настя досі не байдужа до мене?» — Раптом подумав Дмитро і його серце прискорено забилося. Все ж таки з Настею в нього кипіли почуття, вирувало життя, а зі Світлою… зі Світлою він посувався, як у якомусь болоті!
— Привіт, Настю! — Дмитро бачив, як колишня дружина обернулася, побачила та попрямувала в його бік.
— Привіт. А що ти тут робиш?
— Та просто проїжджав повз по роботі. Ти йдеш забирати Соню? Можу підвезти тебе до дитячого садка.
— Дякую, — Настя сіла до Дмитра в машину. — Тільки Сонечку сьогодні забирає бабуся, і вона залишається у неї ночувати. Може повезеш мене додому?
— Чому ні? – усміхнувся Дмитро і завів двигун.
До будинку Насті вони їхали мовчки.
— Ну ось, приїхали, – сказав Дмитро.
— Знаєш, я сумую.
Чоловік знову посміхнувся. Він чекав на ці слова.
— Настю, але ж ти сама винна і сама це чудово знаєш.
— Знаю. Але хіба ж нам було погано разом? Скажи? Як солодко було миритися. Хіба не так?
— Згоден. Але миритися щодня – це вже занадто!
— Гаразд, я визнаю, що перегнула палицю і врахую свої помилки. Ну то як, може, зайдеш на чашку чаю? У мене є твій улюблений зелений.
Дмитро глянув на Настю.
«Ну ось і все, — подумав він. — Ось і накрився мідним тазом мій спокійний шлюб зі Світлою».
— Ну раз є мій улюблений, — дивлячись Насті прямо у вічі, сказав він. — То я не можу відмовитись. Пішли.
І вони обоє вийшли з машини.
