Анна стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку кави. Дмитро прокинувся від аромату свіжозвареного напою. Привідкрив одне око й подивився на годинник — восьма ранку, субота.

Зазвичай у вихідні прокидалися пізніше, але сьогодні Ольга явно встала раніше. Чоловік потягнувся, скинув ковдру й пішов на кухню.

Дружина стояла біля плити й смажила яєчню. Темне волосся зібране в недбалий пучок, на обличчі легка посмішка. Дмитро підійшов ззаду, обійняв за талію й поцілував у шию.

— Доброго ранку, красуне.

— Доброго, — Ольга повернула голову й чмокнула чоловіка в губи. — Сідай, зараз сніданок буде готовий.

Дмитро налив собі кави й влаштувався за столом. Дивився, як дружина накладає яєчню на тарілки, ріже хліб, дістає з холодильника масло й сир. Звичайний суботній ранок.

Спокійний, затишний. Дмитро посміхнувся. Чотири роки шлюбу пролетіли непомітно. І кожен день поряд з Ольгою здавався правильним.

Коли познайомилися, Дмитро відразу зрозумів — ось вона, та сама. Розумна, весела, самостійна. Працювала менеджеркою в торговельній компанії, заробляла непогано. Не висіла на шиї, не вимагала подарунків, не влаштовувала сцен. Просто кохала й була поруч.

Після весілля нічого не змінилося. Жили в орендованій квартирі, відкладали на власне житло. Дмитро працював інженером на заводі, отримував хорошу зарплату.

Ольга приносила менше. Разом виходило непогано. Вели спільний бюджет, ніхто не рахував, хто скільки вклав. Гроші — спільні, витрати — спільні, плани — спільні.

Два місяці тому наважилися на велику покупку. Дмитро давно придивлявся до машини. Їздили громадським транспортом, але хотілося свого авто. Знайшли підходящий варіант — Skoda Octavia, п’ять років, один власник, у доброму стані. Накопичення якраз вистачало.

Обговорили з Ольгою, зважили всі за й проти. Вирішили брати.

Тепер машина стояла на подвір’ї. Синя, чиста, своя. Дмитро щоранку виглядав у вікно й радів. Але грошей у запасі майже не лишилося. Зарплати вистачало на життя, але відкладати виходило мало.

Чоловік не хвилювався. Головне — є до чого прагнути.

— Про що задумався? — голос Ольги повернув чоловіка до реальності.

Дмитро подивився на дружину й посміхнувся.

— Та так, мрію. Думаю, може, через рік-два й на квартиру замахнемося. Якщо накопичимо на перший внесок.

Ольга кивнула й відкусила шматок хліба.

— Було б чудово. Набридло орендувати. Хочеться свого куточка.

— Куточок буде, — пообіцяв Дмитро. — Обов’язково буде.

Поснідали, помили посуд разом. Дмитро хотів запропонувати поїхати за місто, але задзвонив телефон дружини. Ольга глянула на екран і скривилася.

— Мама.

— Відповідай, — Дмитро кивнув.

Ольга провела пальцем по екрану.

— Привіт, мамо. Як справи?

Дмитро вийшов з кухні, щоб не заважати розмові. Пройшов у кімнату, ввімкнув ноутбук. Хотів подивитися новини, але чув голос тещі навіть із кімнати. Світлана Іванівна говорила голосно, емоційно. Дмитро не розбирав слів, але інтонації були високі.

Через десять хвилин дружина увійшла в кімнату. Обличчя напружене, брови насуплені.

— Що сталося? — запитав Дмитро.

— Мама побачила по телевізору холодильник, — Ольга сіла на край ліжка. — Якийсь суперсучасний. З сенсорним екраном, двома компресорами, зоною свіжості. Закохалася в нього з першого погляду.

Дмитро усміхнувся.

— Ну й нехай купує, якщо подобається.

— Ось у тому й справа, — Ольга потерла перенісся. — Мама хоче, щоб ми купили.

Дмитро повернувся до дружини.

— Ми? Навіщо нам холодильник? У нас свій нормальний.

— Не нам, — поправила Ольга. — Їй. Мамі. Для її кухні.

Дмитро відкинувся на спинку стільця.

— Олю, у твоєї матері холодильник два роки тому новий купили. Пам’ятаєш? Ми навіть разом у магазин їздили, допомагали вибирати.

— Пам’ятаю, — кивнула дружина. — Але мама каже, що той уже застарів. А новий — з купою функцій. Матуся в захваті.

— І скільки це диво техніки коштує? — поцікавився Дмитро.

Дружина зам’ялася.

— Багато.

Дмитро здивовано підняв брови.

— Нічого собі. За такі гроші можна вживане авто купити.

— Я їй так і сказала, — Ольга зітхнула. — Пояснила, що в нас зараз грошей немає. Все на машину витратили. Мама не слухає. Каже, що холодильник потрібен терміново. Що старий скоро зіпсується. Гудить якось дивно.

— Олю, старий холодильник майже новий, — Дмитро встав і підійшов до дружини. — Два роки — це не термін. Там ще років десять працювати буде. І в будь-якому разі ремонт дешевше обійшовся б.

— Знаю, — Ольга обійняла чоловіка за талію. — Але мамі не поясниш. Зациклилася на цій моделі. Вимагає купити негайно.

Дмитро погладив дружину по спині.

— Скажи, що не можемо зараз. Може, через пів року, коли накопичимо.

— Говорила вже, — Ольга відсторонилася. — Мама влаштувала сцену. Казала, що донька її не поважає. Що все життя на неї поклала, а тепер навіть холодильник не може попросити.

Дмитро похитав головою.

— Світлана Іванівна майстриня маніпулювати.

— Знаю, — тихо погодилася Ольга. — Але вона моя мама. Мені важко їй відмовляти.

— Розумію, — Дмитро поцілував дружину в маківку. — Але об’єктивно — ми не можемо купити холодильник за такі гроші. У нас таких коштів немає.

Ольга кивнула й більше не поверталася до теми. Решту дня провели спокійно. Гуляли в парку, дивилися кіно, готували вечерю разом. Дмитро думав, що питання закрите. Світлана Іванівна охолоне, забуде про холодильник. Але помилявся.

У понеділок увечері Ольга прийшла з роботи мовчазна. Перевдягнулася, розігріла вечерю, але за стіл не сіла. Стояла біля вікна й дивилася на вулицю.

— Олю, що сталося? — Дмитро підійшов до дружини.

— Мама дзвонила тричі за день, — Ольга не відводила погляд від вікна. — Кожного разу про холодильник. Плакала в слухавку. Казала, що я безсердечна донька. Що відмовляю в дрібниці.

— Такі гроші — це не дрібниця, — зауважив Дмитро.

— Для мами — дрібниця, — Ольга обернулася. — Мама не розуміє, що це величезні кошти.

— Розуміє, — заперечив Дмитро. — Просто не хоче визнавати. Вона поводиться як примхлива дитина, мине.

Ольга сіла за стіл. Дмитро влаштувався навпроти. Їли мовчки. Після вечері дружина прибрала посуд і знову замовкла. Дмитро бачив — тема важка, тисне на Ольгу. Але що робити? Грошей справді немає.

Наступні дні повторювалися за одним сценарієм. Світлана Іванівна дзвонила Ользі по кілька разів на добу. Плакала, благала, вимагала, звинувачувала

. Дружина приходила з роботи пригніченою. Відповідала односкладово, замикалася в собі. Дмитро намагався підтримувати, але відчував — між ними з’являється стіна.

У п’ятницю ввечері Ольга повернулася додому пізніше звичайного. Дмитро вже почав турбуватися, хотів дзвонити. Але дружина з’явилася на порозі бліда, з червоними очима.

— Де була? — Дмитро допоміг зняти куртку.

— До мами заїжджала, — Ольга пройшла на кухню й налила води. — Світлана Іванівна не відпускала дві години. Казала образливі слова, плакала, звинувачувала в усьому.

— Олю, це нестерпно, — Дмитро сів поруч. — Не можна так тиснути на людину.

— Мама каже, що я повинна їй допомогти, — голос Ольги тремтів. — Що вона моя мати, народила, виростила. А я відмовляю в такій дрібниці.

— Це не дрібниця, — терпляче повторив Дмитро. — Це величезні гроші, яких у нас немає.

Ольга мовчала. Пила воду маленькими ковтками. Дмитро чекав. Нарешті дружина підняла очі.

— А якщо взяти кредит?

Дмитро завмер.

— Кредит? На холодильник?

— Ну так, — Ольга уникала погляду чоловіка. — Можемо платити поступово. По кілька тисяч на місяць. Справимося ж.

Дмитро встав із-за столу.

— Олю, ти серйозно? Брати кредит на річ, яка нам не потрібна? Для твоєї матері, в якої є нормальний холодильник?

— Мама каже, що старий холодильник погано морозить, — Ольга заговорила швидше. — Що продукти псуються. Що їй незручно.

— Два місяці тому було зручно, — Дмитро схрестив руки на грудях. — Що змінилося?

— Мама побачила рекламу, — тихо відповіла дружина. — Захотілося.

— Захотілося, — повторив Дмитро. — Мені теж багато чого хочеться. Новий телефон, наприклад. Чи телевізор більший. Але я не беру кредити на кожне бажання.

— Це не бажання! — Ольга схопилася. — Це потреба!

— Ні, — твердо сказав Дмитро. — Це бажання. І маніпуляція. Світлана Іванівна тисне на тебе, а ти тиснеш на мене.

Ольга зблідла.

— Я не тисну.

— Тиснеш, — Дмитро підійшов ближче. — Просиш взяти кредит на непотрібну покупку. Це й є тиск.

Дружина відвернулася. Пройшла в спальню й зачинила двері. Дмитро лишився на кухні. Сів за стіл, обхопив голову руками. Що відбувається? Чому теща раптом вирішила, що має право диктувати умови? І чому Ольга піддається на провокації?

Вночі спали по різні боки ліжка. Мовчали. Вранці Ольга встала рано, вдягнулася й пішла, не поснідавши. Дмитро провів дружину поглядом і зітхнув. Погано діло.

У суботу вдень Ольга повернулася від матері. Сіла навпроти чоловіка на диван і подивилася прямо в очі.

— Дмитре, нам треба поговорити.

— Слухаю, — чоловік відкладав телефон.

— Ми з мамою вирішили, що ти візьмеш кредит на холодильник, — вимовила Ольга рівним голосом, ніби зачитувала вирок.

Дмитро моргнув. Перепитав:

— Що?

— Ти візьмеш кредит, — повторила дружина. — Мама вже знайшла вигідну пропозицію в банку. Відсотки невеликі. Платитимемо поступово. Два роки.

Дмитро відкинувся на спинку дивана. Дивився на дружину й не впізнавав. Перед ним сиділа чужа жінка. З суворим обличчям, холодним поглядом.

— Олю, ти зараз пожартувала? — повільно запитав Дмитро.

— Ні, — Ольга схрестила руки. — Я серйозно. Мама чекає рішення.

— Рішення? — Дмитро нахилився вперед. — Якого рішення? Ти оголосила мені ультиматум. Не запитала, не обговорила. Просто поставила перед фактом.

— Бо знала, що ти відмовіш, — Ольга стиснула губи.

— Звичайно відмовлю! — голос Дмитра підвищився. — Я не дурень, щоб брати кредит на чужий холодильник!

— Не на чужий, — заперечила дружина. — На мамин. Для моєї сім’ї.

— Твоя сім’я — це я, — Дмитро встав. — Світлана Іванівна — твоя мати. Але не моя відповідальність.

Ольга теж піднялася.

— Значить, тобі байдуже на мою сім’ю?

— Мені не байдуже на тебе, — Дмитро ступив ближче. — Але я не зобов’язаний виконувати бажання твоєї матері за свій рахунок.

— Це не бажання! — вигукнула Ольга. — Мама хоче нормальний холодильник!

— У неї є нормальний холодильник! — вигукнув у відповідь Дмитро. — Який ми разом вибирали два роки тому! Який чудово працює!

— Працює погано, — вперто повторила дружина. — Мама каже…

— Мама бреше, — відрізав Дмитро. — Маніпулює тобою. І ти піддається.

Ольга ступила до чоловіка. Обличчя спотворилося.

— Не смій так говорити про мою матір!

— Говоритиму, як є, — Дмитро не відступив. — Світлана Іванівна влаштувала цирк через холодильник. Довела тебе до сліз. Змусила вимагати від мене кредит. Це маніпуляція в чистому вигляді.

— Ти просто скупий, — випалила Ольга. — Тобі шкода грошей на мою сім’ю.

Дмитро стиснув кулаки. Кров прилила до обличчя.

— Скупий? Я? Який чотири роки забезпечує тебе? Купує одяг, оплачує відпустки, орендує квартиру? Який витратив усі накопичення на машину, щоб нам було зручно? І ти називаєш мене скупий?

— Так, скупий! Бо на себе ти витрачаєш, а на мою матір — ні!

— А ось у чому справа! Теща дізналася, за скільки ми купили машину, й активізувалася, але ми не друкуємо гроші, ми їх копили чотири роки.

Дмитро відсахнувся. Подивився на дружину з подивом і продовжив:

— Олю, ти чуєш, що кажеш? Машина — це для нас обох. Оренда квартири — для нас. Їжа, одяг — для нас. Я не витрачаю тільки на себе. Я витрачаю на сім’ю. На нашу з тобою сім’ю.

— А Світлана Іванівна не сім’я? — вигукнула дружина.

— Не наша сім’я, — твердо сказав Дмитро. — Твоя мати — твоя відповідальність. Хочеш допомогти — допомагай зі своїх грошей.

— У мене немає таких грошей! — Ольга схопилася за голову.

— У мене теж немає, — Дмитро розвернувся. — І брати кредит я не буду. Крапка.

— Тоді ти поганий чоловік, — прошипіла Ольга.

Дмитро обернувся.

— Повтори.

— Ти поганий чоловік, — Ольга ступила вперед. — Бо відмовляєш мені в такій дрібниці.

— Це не дрібниця, — Дмитро похитав головою. — І я не відмовляю тобі. Я відмовляю твоїй матері.

— Немає різниці, — Ольга схрестила руки на грудях. — Мама — це я.

Дмитро засміявся. Коротко, гірко.

— Мама — це ти? Серйозно? Олю, ти доросла жінка. Тридцять два роки. Ти дружина, а не донька.

— Я й донька теж! — вигукнула Ольга. — І повинна допомагати матері!

— Допомагай, — Дмитро знизав плечима. — Тільки не за мій рахунок.

Ольга раптом змінилась до невпізнання. Почала говорити таке, що Дмитро вухам своїм не вірив. Куди ділась його дружина, перед ним була чужа людина: зла. вимоглива і чорнорота.

Дмитро розвернувся й пішов у спальню. Дістав із шафи спортивну сумку. Почав складати речі. Ольга з’явилася в дверях.

— Ти що робиш?

— Збираюся, — коротко відповів Дмитро.

— Куди? — голос дружини здригнувся.

— До друга, — Дмитро запхав у сумку футболки. — Переночую в Сергія.

— Через холодильник ти кидаєш сім’ю? — Ольга ступила в кімнату.

— Не через холодильник, — Дмитро застібнув сумку. — Через те, що зробила. Образила. Поставила вимоги своєї матері вище наших стосунків.

— Дмитре, зачекай, — Ольга схопила чоловіка за руку. — Давай поговоримо спокійно.

Дмитро висмикнувся.

— Пізно. Я вже все зрозумів.

— Що зрозумів? — дружина перегородила шлях до виходу.

— Що для тебе важливіші бажання Світлани Іванівни, ніж я, — Дмитро відсунув дружину вбік. — Що ти готова принижувати мене, ображати, вимагати неможливого. Заради холодильника.

— Не заради холодильника! — вигукнула Ольга. — Заради мами!

— Одне й те саме, — Дмитро надів куртку. — Бувай, Олю.

— Ти не підеш! — дружина кинулася до дверей. — Не смієш!

Дмитро зупинився.

— Відійди.

— Ні, — Ольга притулилася спиною до дверей. — Нікуди ти не підеш.

Дмитро поставив сумку на підлогу. Подивився на дружину уважно.

— Олю, востаннє. Відійди від дверей.

— Не відійду, — вперто повторила дружина. — Залишишся тут. Поговоримо нормально.

— Про що говорити? — втомлено запитав Дмитро. — Ти вимагаєш кредит. Я відмовляю. Тупик.

— Ми знайдемо компроміс, — Ольга ступила вперед. — Може, візьмемо кредит менший. Або купимо холодильник дешевший.

Дмитро похитав головою.

— Олю, справа не в сумі. Справа в принципі. Я не братиму кредит на чужу покупку. Взагалі. Ні за велику суму, ні за меншу.

— Чому? — голос Ольги зірвався.

— Бо це неправильно, — Дмитро підняв сумку. — Бо в твоєї матері є холодильник. Бо ми щойно купили машину. Бо я не банкомат для виконання чужих бажань. Розумієш? Ми самі живемо в орендованій квартирі, потрібно правильно розставляти пріоритети, не розкидатися грошима.

Ольга мовчала. Дивилася в підлогу. Дмитро підійшов до дверей.

— Відійди, будь ласка.

Дружина відступила. Дмитро відчинив двері й вийшов на сходовий майданчик. Обернувся.

— Якщо передумаєш, дзвони.

Двері зачинилися. Дмитро спустився вниз. Сів у машину. Завів двигун. Подивився на вікна квартири. Там горіло світло. Дмитро зітхнув і рушив з місця.

У Сергія переночував одну ніч. Друг намагався розговорити, але Дмитро відмахувався. Не хотілося обговорювати. Соромно було зізнаватися, що дружина посварилася через холодильник для тещі.

У понеділок вранці Дмитро поїхав не на роботу, а до юриста. Знайшов адвоката з сімейних справ. Розповів ситуацію. Юрист вислухав і кивнув.

— Зрозуміло. Подавати на розлучення будемо?

— Так, — твердо відповів Дмитро.

— Майно спільне є?

— Ну, — Дмитро дістав блокнот. — Квартира орендована. Машина на моє ім’я, куплена в шлюбі. Меблі, техніка — теж спільно нажите.

Юрист записував. Потім підняв очі.

— Готуйте документи. Свідоцтво про шлюб, чеки на машину, акти приймання квартири. Подамо заяву до РАЦСу, потім до суду.

Дмитро кивнув. Розплатився за консультацію й вийшов на вулицю. Дістав телефон. Багато пропущених від Ольги. Багато повідомлень. Дмитро прочитав кілька.

«Дмитре, повернися, будь ласка.»

«Давай поговоримо.»

«Пробач мене.»

«Не треба так.»

Дмитро сховав телефон у кишеню. Не відповів. Сів у машину й поїхав до орендованої квартири. Треба забрати решту речей. Поки Ольги немає вдома.

Квартира зустріла тишею. Дмитро швидко зібрав одяг, документи, ноутбук. Залишив ключі на столі. Написав записку: «Подам на розлучення. Не дзвони.» Вийшов і зачинив двері.

Наступні дні жив у Сергія. Друг не заперечував. Навіть допомагав, підтримував. Дмитро ходив на роботу, повертався, мовчав. Багато думав. Аналізував. Як взагалі дійшло до такого? Чотири роки нормального шлюбу зруйнувалися за два тижні. Через холодильник.

Ні, виправив себе Дмитро. Не через холодильник. Через те, що Ольга не змогла відстояти кордони. Піддалася тиску матері. Віддала перевагу бажанням Світлани Іванівни здоровому глузду. Принизила.

Ольга дзвонила щодня. Дмитро не відповідав. Слухав гудки, дивився на ім’я, що висвічувалося на екрані. І скидав. Читав повідомлення, але не відповідав.

Через тиждень дружина приїхала на завод. Чекала біля прохідної. Дмитро вийшов після зміни й побачив знайому фігуру. Ольга стояла біля паркану, кутаючись у куртку.

— Дмитре, — дружина ступила назустріч. — Поговори зі мною.

— Про що? — чоловік зупинився за два кроки.

— Про все, — Ольга простягнула руку, але не торкнулася. — Пробач мене. Я була неправа.

— Була, — погодився Дмитро.

— Я зрозуміла свою помилку, — Ольга заговорила швидко. — Мама дійсно маніпулювала. Тиснула на мене. А я піддалася. Не повинна була вимагати від тебе кредит. Вибач.

Дмитро мовчав. Ольга продовжувала:

— Я сказала мамі, що холодильника не буде. Мама образилася, не розмовляє зі мною. Але мені байдуже. Головне — повернути тебе.

— Пізно, — тихо сказав Дмитро.

Ольга зблідла.

— Що… що пізно?

— Повернутися, — Дмитро подивився дружині в очі. — Я подав на розлучення. Юрист оформляє документи.

— Дмитре, ні, — Ольга схопила чоловіка за руку. — Не треба! Давай спробуємо ще раз!

— Не хочу, — Дмитро висмикнувся. — Ти мене принижувала, Олю. Образила. Поставила матір вище мене. Я не зможу це забути.

— Я змінюся! — вигукнула дружина. — Обіцяю! Більше ніколи не слухатиму маму!

— Обіцяєш зараз, — Дмитро похитав головою. — А через місяць теща знову щось захоче. І ти знову не встоїш.

— Ні, — Ольга захитала головою. — Не повториться. Клянуся.

Дмитро відступив.

— Бувай, Олю. Бережи себе.

Розвернувся й пішов до машини. Ольга бігла слідом.

— Дмитре, зупинися! Будь ласка!

Чоловік сів за кермо, завів двигун. Ольга стукала у вікно. Дмитро рушив з місця. У дзеркалі заднього виду бачив, як дружина стоїть посеред дороги й плаче. Серце стиснулося. Але Дмитро не зупинився.

Розлучення оформили через два місяці. Зустрілися в суді. Обговорили поділ майна. Суддя зачитала рішення. Шлюб розірвано. Подружжя домовилося так: машина лишається Дмитру. Меблі й техніка плюс компенсація — Ользі. Поділ пройшов спокійно, без галасу.

Після суду Ольга наздогнала колишнього чоловіка на вулиці.

— Дмитре, дай мені ще шанс.

— Ні, — чоловік не зупинився.

— Будь ласка, — Ольга йшла поруч. — Я справді змінилася.

— Пізно, — повторив Дмитро. — Іди додому, Олю.

Дружина зупинилася. Дмитро пішов уперед. Не обернувся.

Життя після розлучення налагодилося швидко. Дмитро зняв однокімнатну недалеко від заводу. Маленьку, але затишну. Платив за оренду. Решту грошей витрачав на себе. Оновив гардероб, купив новий телефон. Вперше за роки відчув свободу.

Працював, як і раніше. Приходив додому, готував вечерю, дивився фільми. Іноді зустрічався з друзями. Сергій часто заходив у гості. Приносив пиво, сиділи до ночі, розмовляли.

— Не шкодуєш? — запитав якось друг.

— Про розлучення? — Дмитро задумався. — Ні. Шкодую, що не пішов раніше. Коли Ольга вперше почала вимагати кредит.

— Думаєш, було б інакше?

— Не знаю, — Дмитро знизав плечима. — Але точно легше. Без галасу, без принижень.

Сергій кивнув.

— Головне — ти вільний тепер.

— Вільний, — погодився Дмитро. — І це головне.

Ольга писала ще кілька місяців. Просила зустрітися, поговорити, спробувати знову. Дмитро відповідав відмовою. Поступово повідомлення припинилися. Колишня дружина зникла з життя остаточно.

Дмитро не сумував. Будував нове життя. Без маніпуляцій, без тиску, без чужих бажань. Працював, відкладав гроші, копив на квартиру. Уже через пів року на рахунку було багато. Ще рік — і вистачить на перший внесок по кредиту.

Одного вечора Дмитро сидів на балконі й пив чай. Дивився на захід сонця. Думав про минуле. Про чотири роки з Ольгою. Добрі були роки. До того моменту, коли Світлана Іванівна не вирішила, що холодильник важливіший за все.

Дмитро усміхнувся. Холодильник. Через побутову техніку розпався шлюб. Абсурд. Але правда. І краще так, ніж жити далі в постійній напрузі. У очікування, що теща знову щось вимагатиме. А дружина знову стане на її бік.

Дмитро допив чай. Поставив кухоль на перила. Подивився на небо. Завтра знову на роботу. Життя триває. Спокійне, розмірене, чесне. Без брехні, без маніпуляцій, без чужих вимог. Своє життя. І це прекрасно.

Головна картинка ілюстративна.