Дмитро виявився однолюбом. Він довго не женився, та все ж зважився після тридцяти провести в дім молоду дружину. Мама вже хвилювалася, що син залишиться парубком, що вона не дочекаються внуків.
Уже немолодий батько тішився, що ще є допомога в господарстві, про внуків йому було байдуже, бо починали дошкуляти всякі болячки, а продавати молочну корівку не хотів, любив усе своє, домашнє. Аж тут така радість – одруження єдиного сина. Тепер ще й невістка допомагатиме. Та не судилося. Дмитро мужньо переніс втрату.
Зразу ж після весілля він поруч із батьковою почав будувати власну хату, та жити в ній одному йому вже не хотілося, залишався біля своїх, немічних уже, батьків. Дмитро перебрав усю домашню роботу на себе. Тато тільки сидів, лежав і давав синові вказівки. Згодом і мама перестала поратися по господарству, тож Дмитро почав пекти й куховарити, щоб догодити своїм батькам і якомога довше утримати їх при житті й здоров’ї. Старався, щоб рідним було тепленько й затишно в кімнаті, щоб смачно поїли, подивилися телевізор, полистали журнали.
А синова хатка сумними очима-вікнами дивилася на дорогу, ніколи не блимало там світло, не вився димок із димаря. Одружуватися Дмитро нізащо не бажав. Тато й не наполягав, казав, що хоче в спокої вік доживати, а від внуків буде хата повна галасу. Мама просила-просила, щоб привів невістку, щоб подарували їм онуків, а не бавив їх з дідом, як маленьких діток, але даремно. Не міг Дмитро забути свою єдину, що з маленьким янголятком у кращий світ полинула.
Він ніде не працював. А навіщо? Роботи в господарстві на одні руки вистачало. Дмитрові здавалося, що батьки житимуть вічно, тож для них і старався. Пенсія і гроші від продажу зерна, картоплі, овочів, яблук і груш із саду, меду з пасіки, молока і телят від корівки, яєць від курей. І самі не бідували, і з сусідами та ріднею ділилися.
Коли не стало тата, Дмитро не зронив і сльозинки, щоб підтримати маму, мовляв, таке гарне життя прожив батько, так легко відійшов, і звідти, з легенької хмаринки, дивитиметься на них, щоб молилися за нього, а мамі, на десять років молодшій від тата, ще жити й жити, і він, син її, можливо, ще й одружиться, щоб вона побавила внука чи внучку.
Та мама не забарилася. На дев’ятий день по батькові несподівано пішла й вона. Тут уже Дмитро дав повну волю сльозам, не зважав на чиїсь слова: «Ти ж мужчина. Тримайся».
Провівши маму в дорогу, пом’янувши обох батьків, Дмитро попросив товаришів, що дуже хотіли «втішати» його за чаркою-другою, залишити його самого. Розчаровані друзяки махнули рукою, мовляв, дивний чоловік, вони ж хотіли, як краще.
Гіркота втрати і думка про марноту всього, що нажито за десять років. «Навіщо мені одному оці дві хати, пасіка й городи»?!. Йому не хотілося нічого робити. Але коли домашня живність дала про себе знати, Дмитро пішов обходити своє господарство. «Нема вже твоєї господині, що тебе погладила, нема», – зітхнув чоловік і помітив на очах корівки сльози. Він не раз чув, що тварини плачуть, але побачив вперше. «Не плач, Зірко, не тривож мою душу», – попросив він розумну тварину.
А вранці Дмитро мав гостю. То була троюрідна сестра Лариса.
– Вибач, що не була на прощанні. Не хотіла бачитися з родичами, бо посварилася з ними. Всі вчать мене жити, вчитися, працювати. Ніхто мене не розуміє. Дістали всі.
– То поживи в мене, добре подумай, чого хочеш. Допоможу тобі стати на ноги. А далі сама вирішуй.
Дівчина залишилася жити в старій хаті. Там тепло, затишно. повно їжі, є необхідна техніка. А Дмитро почав доводити до ладу нову хату. «А стара хай дістанеться комусь із рідні», – вирішив він.
Спочатку Лариса цілими днями лежала на дивані, не відриваючись від телефону, потім стала запрошувати подружок, мовляв, скучно, потім за подружками потяглися й друзі. Вони успішно спустошували холодильник і залишали в оселі безлад. Дмитро заборонив дівчині приводити компанії, натомість сказав, що годі вже байдикувати, хай допомагає йому в господарстві, їздить продавати молоко, мед, тож матиме свою копійку, і хай готує супи, каші, смажить котлети, так і економніше, і корисніше. Лариса погодилася з умовою, що Дмитро перепише на неї хату, інакше вона не збирається на нього працювати.
Хоч Дмитро був доброю людиною, він не захотів потурати невдячній родичці, відчуваючи, що його допомога не змінить її ставлення до життя. Відтоді всі стали жаліти Ларису, а Дмитра звинувачувати в жадібності: «А то навіщо йому аж дві хати? Що – хоче два віки прожити»? Звичайно, Дмитро таким не був. Його мучили докори сумління, ніщо не приносило радості.
Все змінилося з часу, відколи Дмитро побачив у Фейсбуці на сторінку армійського друга Антона. Чоловіки почали переписуватися, згодом зустрілися, потім Дмитро запропонував Антону оселитися в його хаті. Вони обидва пережили подібні випробування, в обох були схожі проблеми й улюблене заняття – бджільництво.
В Антона обставини склалися так, що він змушений був переїхати з рідного села, залишивши все майно дочці й дружині, яка вже мала іншого чоловіка. Антон продав свій дорогий автомобіль, щоб розширити пасіку друга Дмитра. Чоловіки згодом стали знаменитими бджолярами в своєму краю. А Дмитрові родичі дотепер не можуть заспокоїтися, що він подарував батьківську хату своєму другу.
Ви також вважаєте, що не всім у світі варто допомагати? Невдячні й ліниві не тільки не оцінять, а й змарнують. Чи не так?
