Давним-давно я у когось вичитала про правило зеленої ручки.
Коротко: суть його в тому, щоб не закреслювати червоним там, де криво, брудно чи орфографічна помилка, як робили нам все життя в прописах і зошитах, а відзначати зеленим те, що вийшло особливо добре. Мовляв, дитина концентрується на позитивному і прагне повторити це.
Я взяла на озброєння і між рядочками кособоких кружечків вибирала найменш кособокі, показувала на них і говорила:
– Ось ці чудово вийшли.
Син демонстрував повне дотримання правила – тут же намагався повторити те саме, підкреслене зеленим.
А я захоплювала все нові і нові території:
– Ось цю поличку ти прибрав взагалі чудово.
– Дякую, що сьогодні помив посуд.
– Було приємно бачити, що ти допоміг маленькій дівчинці перетягнути велосипед.
Матвій розправляв щуплі плечі і втікав завзято наводити порядок на полицях, мити посуд щовечора і вишукувати по місту безпорадних юних велосипедисток з бантами.
На щастя, в нашому садку і школі цього методу теж дотримуються, закріплюють досягнутий мною ефект, тому результати стають особливо помітні.
Дитина не боїться помилитися і, відповідно, не боїться починати нове.
Шукає шляхи вирішення проблем, а не просто падає духом і знічується.
Любить читати, рахувати і навіть майже не ненавидить прописи.
А я досі мрію знайти ту людину, у якої прочитала про правило зеленої ручки, і від душі подякувати за цю безцінну пораду.
А днями я жорстко накосячила на роботі. Переплутала, не розібралася, брякнула, не подумавши, і підписала, не вчитавшись. Попала на гроші, розплакалася від злості на власну недолугість. Додому прийшла сіра, тиха, похмура, відмовилася вечеряти – відразу видно, глибокий сум у всіх його проявах.
– Ма-ам, – обережно підповзла збоку дитина, про всяк випадок прикривши голову іграшкової каскою. – Сталося щось?
– Сталося, – кажу. І розповідаю, як на духу, що накоїла. Тільки дитячим лексиконом, без соковитих епітетів.
Це теж частина виховного процесу – сходити з нафантазованого дитиною Олімпу, демонструючи, що і батьки часом помиляються, що в цілому це нормально. Не кінець світу. Хоч і не те щоб прямо танці рожевих єдинорогів серед бузкових зірочок.
Матвій помовчав і раптом видав:
– А скільки ти тут працюєш?
– Дванадцять років, – поворушивши звивинами, підраховую я.
– І перший раз за весь цей час помилилася?
На тому і ретирувався в свою кімнату від гріха подалі – хто його знає, на що ця жінка в глибокому сумі здатна?
А я залишилася усвідомлювати.
Звісно, це не перший раз. Але і не те щоб уже часто косячила насправді. Зазвичай я цілком собі ефективний співробітник. Зрештою все виправила. Спасибі, що взяв грошима, так би мовити.
Подивися, як багато зеленого чорнила в твоєму товстому, пошарпаному роками зошиті, Лелю!
Ми всі іноді зриваємося на дітей. Дозволяємо залізти в калюжу і розсьорбуємо нічні температури. Забуваємо про пироги і дістаємо із задимленої духовки тліюче вугілля. Дряпаємо машини. Запізнюємося на зустрічі.
І циклимось саме на цьому. Погана мати. Нікудишня господиня. Теж недбалий співробітник. Хто тобі права видав, мантелепо?!
Ми чомусь не вміємо вести чесний підрахунок в грі під назвою життя.
Не вносимо в наші баланси ті сотні разів, коли стрималися і пояснили трирічній дитині, що так не треба.
Десятки пирогів з ідеальною скоринкою.
Тисячі безаварійних кілометрів.
Навіть навчившись користуватися правилом зеленої ручки по відношенню до дітей, ми наполегливо забуваємо застосовувати його до себе. А дарма.
Я сиджу на кухні, дивлюся на догораючий захід, горлатих ластівок і розумію, що хочу їсти. Чую, як в кімнаті тихо колупається з конструктором син.
І тільки в самому кінці, запізнюючись, сковзаючи на поворотах, з задишкою від шаленого бігу, наганяє думка – спочатку ми їх вчимо жити дбайливо до себе, а потім вони, надівши свої іграшкові каски, обережно висовуються з-за рогу: агов, а сама коли почнеш це робити?
Правий ти, милий. Піду. Почну.
Автор: Леля Таpасевич.
Фото ілюстративне.
