fbpx
Історії з життя
Днями я жорстко накосячила на роботі. Переплутала, не розібралася, брякнула, не подумавши, і підписала, не вчитавшись. Попала на гроші, розплакалася від злості на власну недолугість. Додому прийшла сіра, тиха, похмура, відмовилася вечеряти – відразу видно, глибокий сум у всіх його проявах

Давним-давно я у когось вичитала про правило зеленої ручки.

Коротко: суть його в тому, щоб не закреслювати червоним там, де криво, брудно чи орфографічна помилка, як робили нам все життя в прописах і зошитах, а відзначати зеленим те, що вийшло особливо добре. Мовляв, дитина концентрується на позитивному і прагне повторити це.

Я взяла на озброєння і між рядочками кособоких кружечків вибирала найменш кособокі, показувала на них і говорила:

– Ось ці чудово вийшли.

Син демонстрував повне дотримання правила – тут же намагався повторити те саме, підкреслене зеленим.

А я захоплювала все нові і нові території:

– Ось цю поличку ти прибрав взагалі чудово.

– Дякую, що сьогодні помив посуд.

– Було приємно бачити, що ти допоміг маленькій дівчинці перетягнути велосипед.

Матвій розправляв щуплі плечі і втікав завзято наводити порядок на полицях, мити посуд щовечора і вишукувати по місту безпорадних юних велосипедисток з бантами.

На щастя, в нашому садку і школі цього методу теж дотримуються, закріплюють досягнутий мною ефект, тому результати стають особливо помітні.

Дитина не боїться помилитися і, відповідно, не боїться починати нове.

Шукає шляхи вирішення проблем, а не просто падає духом і знічується.

Любить читати, рахувати і навіть майже не ненавидить прописи.

А я досі мрію знайти ту людину, у якої прочитала про правило зеленої ручки, і від душі подякувати за цю безцінну пораду.

А днями я жорстко накосячила на роботі. Переплутала, не розібралася, брякнула, не подумавши, і підписала, не вчитавшись. Попала на гроші, розплакалася від злості на власну недолугість. Додому прийшла сіра, тиха, похмура, відмовилася вечеряти – відразу видно, глибокий сум у всіх його проявах.

– Ма-ам, – обережно підповзла збоку дитина, про всяк випадок прикривши голову іграшкової каскою. – Сталося щось?

– Сталося, – кажу. І розповідаю, як на духу, що накоїла. Тільки дитячим лексиконом, без соковитих епітетів.

Це теж частина виховного процесу – сходити з нафантазованого дитиною Олімпу, демонструючи, що і батьки часом помиляються, що в цілому це нормально. Не кінець світу. Хоч і не те щоб прямо танці рожевих єдинорогів серед бузкових зірочок.

Матвій помовчав і раптом видав:

– А скільки ти тут працюєш?

– Дванадцять років, – поворушивши звивинами, підраховую я.

– І перший раз за весь цей час помилилася?

На тому і ретирувався в свою кімнату від гріха подалі – хто його знає, на що ця жінка в глибокому сумі здатна?

А я залишилася усвідомлювати.

Звісно, це не перший раз. Але і не те щоб уже часто косячила насправді. Зазвичай я цілком собі ефективний співробітник. Зрештою все виправила. Спасибі, що взяв грошима, так би мовити.

Подивися, як багато зеленого чорнила в твоєму товстому, пошарпаному роками зошиті, Лелю!

Ми всі іноді зриваємося на дітей. Дозволяємо залізти в калюжу і розсьорбуємо нічні температури. Забуваємо про пироги і дістаємо із задимленої духовки тліюче вугілля. Дряпаємо машини. Запізнюємося на зустрічі.

І циклимось саме на цьому. Погана мати. Нікудишня господиня. Теж недбалий співробітник. Хто тобі права видав, мантелепо?!

Ми чомусь не вміємо вести чесний підрахунок в грі під назвою життя.

Не вносимо в наші баланси ті сотні разів, коли стрималися і пояснили трирічній дитині, що так не треба.

Десятки пирогів з ідеальною скоринкою.

Тисячі безаварійних кілометрів.

Навіть навчившись користуватися правилом зеленої ручки по відношенню до дітей, ми наполегливо забуваємо застосовувати його до себе. А дарма.

Я сиджу на кухні, дивлюся на догораючий захід, горлатих ластівок і розумію, що хочу їсти. Чую, як в кімнаті тихо колупається з конструктором син.

І тільки в самому кінці, запізнюючись, сковзаючи на поворотах, з задишкою від шаленого бігу, наганяє думка – спочатку ми їх вчимо жити дбайливо до себе, а потім вони, надівши свої іграшкові каски, обережно висовуються з-за рогу: агов, а сама коли почнеш це робити?

Правий ти, милий. Піду. Почну.

Автор: Леля Таpасевич.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page