– А що ти смієшся? Що смієшся? Я, коли дівувала…
Моя бабуся Ірина вважалася на селі красунею, то не дивно, що вискочила заміж в п’ятнадцять років, чим неймовірно пишалася:
– Було мені п’ятнадцять і почали сватів до нас засилати, то й я й вибрала Михайла.
Її пишання дуже дивне, бо потім вона всі життя діда шпетила, що він всі її молоді роки з’їв і не обтерся. Але, видно, на той час, чим довше дівчина дівувала, тим менше варіантів вона мала, проте, чому бабця вибрала красеня Михайла, а потім все життя жалкувала?
Історія дуже дивна. Але на цьому ґрунтувалося її подальше життя.
Отож мала моя бабця подругу Мариську і вона переказувала їй всі привіти від хлопців, бо мала старшого брата, до якого ті хлопці й сходилися.
– Питався за тебе Петрусь, казав, що як підеш на танці, то візьме тебе танцювати,- говорила вона, а Ірина аж шарілася від радості.
Петрусь був гарним та з доброї родини, його тато був сільським головою, тому мама Ірини, моя прабабуся, була просто в захваті від того з ким в майбутньому породичається.
Отак собі молоді гуляють, як Марися приносить новину, що Петрусь, виявляється, не йшов до армії. На той час це був сильний ганж для хлопця і саме цей смішний факт став для вибору моєї бабці вирішальним!
– Як то до армії не йти? Кожен хлопець тоді йшов в армію і дівчата на нього чекали та листи писали.
Отак моя бабця «посортувала» на всю свою 15-річну голову і вибрала найкрасивішого хлопця на селі.
– А Михайло і в армії був, і мене любив, а сильний такий – на руках мене як пушинку носив!
Отака була моя бабця пре розумна в молодості, а тепер мені, тридцятирічній жінці з вищою освітою, радить, які в мене мають бути критерії аби вибрати собі чоловіка.
І в своєму прагненні мене оженити вона настільки категорична і настирлива, що це починає дратувати:
– Ну, на твоєму віку ти вже за хлопця заміж не вийдеш, то шукай удівця. Хай буде і з дитиною, бо тобі нема чого перебирати. Маєш чоловікові поступатися та поважати його…
Отак мені править, але я згадую, як вона за дідом чобітьми кидала, коли він їй холодець вилив у помиї .
– Бо я мала право, я за нього дітваком вийшла, – каже мені на зауваження.
Але якщо їй вколоти, що за Петрусем ніхто чобітьми не кидає, то вона стає геть інакшою.
– Петрусь мав тата при посаді і такі не пропадуть, а ми не маємо перебирати. А маємо дякувати Богу за те, що є і що маємо.
Просто дивовижно, як людина, у якої за плечима доволі невдалий досвід стосунків, досвід вибору, безглузді критерії, може іншій жінці диктувати чинити так само!
Вибрати якогось чоловіка, який має один плюсик в цілій вереті мінусів і вважати, що надалі не треба його критикувати та треба лише його слухатися!
І далі будуть робити безглузді рішення, які будуть ґрунтуватися на цьому невдалому виборі чоловіка, які будуть наростати лавиноподібно.
Я вже не здивована, що моя мама теж не дуже має вдалий шлюб, але живе з батьком тридцять п’ять років і теж тим пишається! Мовляв, так живу аж стільки років – до кого бігти за медалькою?
А нагородження і визнання нема ні при житті, ні в іншому житті не буде.
Якщо й буде такий Оскар за марно прожите життя, то його точно вручать моїй бабці і мамі, а ще прабабці, якщо вірити бабусі. Отк вони всі вийдуть, поклоняться і почнуть дякувати одна одній за те, як навчили промарнувати своє життя з нелюбим чоловіком.
– Дякую, дуже дякую.
Фото Ярослава Романюка.