— Тітко Лідіє! Привіт! Ми до тебе! — радісно вигукнув Павло й розвів руки в боки, наче збирався обійняти тітоньку. Поруч, на сходах, стояли величезні картаті сумки.
Лідія Миколаївна щойно повернулася з дачі й тепер піднімалася сходами. Вона аж ніяк не сподівалася побачити біля своїх дверей племінника з родиною. Завмерла на місці, ніби потрапила на перешкоду, поволі опустила свої пакунки й насупилася.
— До мене? І з речами? Це як розуміти? — перепитала вона із пересторогою.
Олеся, дружина Павла, одразу заговорила швидко, мовби заздалегідь відрепетувала цю промову.
— Лідіє Миколаївно, у нас удома прорвало трубу. Все залило! Тепер поки просохне, поки ми ремонт зробимо. Дітям же не можна цим дихати! Та й у готель із дітьми не підеш. Тож ми й вирішили до вас. Тісненько, але ж ніхто не образиться, правда? — промовила вона таким тоном, ніби Лідія Миколаївна мала б тішитися факту приходу племінника, його дружини й двох дітей.
— А попередити? — голос Лідії Миколаївни задзвенів від напруження. — Я ось лише повернулася з дачі, стомилася, а тут.
— Ми не могли додзвонитися! — мовив Павло. — У вас то мережа ловить, то ні. Але ж ви не покинете нас? Ми ж сім’я, так?
П’ятирічний Артем, що стояв поруч, смикнув тітку за рукав:
— Бабо Лідо, а в тебе іграшки є?
Лідія Миколаївна здивовано поглянула на дитину. Ще ніхто її «бабою» не називав. Та й саме слово їй не подобалося: яке ж воно неприємне.
Хотіла була зробити зауваження, та стрималася, хоч її аж тіпало від такої безцеремонності племінника. Зробивши три глибокі вдихи, вона розчинила двері:
— Заходьте. Тільки, прошу, роззувайтеся акуратно. Килимок новий.
Першим у квартиру влетів Артем, за ним — його сестра Катруся. Вони стягли взуття просто посеред коридору й кинулися носитися помешканням. Павло почав заносити сумки, а Олеся, з порога голосно озирнувшись, вигукнула:
— Як у вас затишно, але так тісно! Начебто кілька кімнат, а ніби мало місця навіть для однієї людини! Як це ви так живете?
Лідія Миколаївна примружила очі, змушуючи себе заспокоїтися: «Це тимчасово, тільки тимчасово», — шепотіла подумки.
Надворі вже сутінки, а діти все носилися квартирою. Раптом із тріском упала улюблена ваза Лідії Миколаївни. На щастя, вона приземлилась на килим і була ціла!
Та господині ледь вистачило сили стриматися від гучних докорів племіннику. Вона зайшла на кухню, де Олеся, ніби нічого не трапилось, пила чай. На столі і на підлозі валялися крихти, діти покидали брудні горнятка.
— Олесю, можна ж було попередити, — мовила Лідія, намагаючись говорити якомога лагідніше, проте в голосі відчувалась образа.
— Ой, Лідіє Миколаївно, не хвилюйтеся! Нам багато не треба: яєчню зранку та ліжко. Ви ж усе це маєте, тож усе гаразд. Ми ж сім’я, мусимо підтримувати одне одного. І надовго ми не залишимось: може, на два тижні максимум.
У цю мить двері на кухню розчинилися, і Павло, мов змовник, вигукнув:
— Тітко Лідо, я тут на завтра друга запросив. Треба дещо обговорити стосовно ремонту. Ти ж не проти?
Лідія Миколаївна дивилася на нього, не вірячи в почуте.
— Павле, ти це серйозно? — її голос тремтів від обурення. — Ти запросив до мого помешкання стороннього, навіть не спитавши, чи мені це зручно?
— Ну, тітонько, — поплескав він її по плечу. — Ти ж завжди така гостинна. А потім — ми ж рідня! Невже виженеш?
Із кімнати пролунав дитячий крик: малюки щось не поділили. Олеся, поглянувши туди, голосно та байдужне промовила:
— Діти, тихіше! Лідія Миколаївна стомилася!
Але, схоже, нікому не було до того діла, що це житло Лідії Миколаївни, що вона втомилася і мріє про тишу. Жінка зітхнула, спостерігаючи за тим хаосом, у який перетворилася її колись затишна оселя. У голові проскакувала одна думка: «Як мені все це пережити?»
Ранком Лідія Миколаївна прокинулася від незвичного галасу. Крізь тонкі стіни виразно лунали дитячі голоси, дзенькіт і невпинна музика з мультиків. Вона накинула халат і рушила коридором, проганяючи рештки сну.
Ще звечора вона навела лад на кухні, але тепер усе виглядало, ніби тут пройшли дикуни: крихти на столі, розлитий чай, гора брудного посуду. Олеся стояла біля плити, готувала собі каву, і тихенько щось наспівувала, вдягнена у навушники. Вона навіть не помітила, як Лідія Миколаївна увійшла до кухні. Господиня обережно торкнулася її плеча.
— Олесю, доброго ранку. Це все діти наробили? — голос Лідії був напруженим, але рівним.
Олеся обернулась і спокійно відповіла:
— Авжеж! Їм іще важко змиритися з нашим непланованим переїздом. Не турбуйтеся, я все приберу.
Лідія кивнула й увімкнула чайник, удаючи, ніби не бачить того розгардіяшу. Із вітальні чувся сміх Павла: він напівлежав у її улюбленому кріслі з телефоном у руках, діти знову гасали помешканням, а свіженькі світлі фіранки звисали наполовину з карниза — малеча перетворила їх на щось схоже на «шалаш». «Нічого, — заспокоювала себе Лідія. — Вони поїдуть, я все виперу й попрасую».
Вона глянула на племінника, що, не відриваючись від смартфона, мовив:
— Тітко, а можна діти пограються з твоїми старими речами на антресолях?
— Павле, скажи їм, будь ласка, щоб поводилися трохи тихіше? Я надто стомлена, — благально попросила вона.
— Та не переймайся, тітко, вони ж діти! Невже тобі якісь фіранки дорожчі за них? — відмахнувся він.
Лідію Миколаївну це збентежило, та вона змовчала. Зберігати самовладання ставало дедалі складніше. Того ж вечора на гостину заглянула її сусідка Ніна. Жінки тихенько зачинилися на кухні, й Лідія нарешті видихнула:
— Ніно, ти уявити не можеш! Звалилися, мов сніг на голову, ходять, ніби власники. Ні ладу, ні пошани! Усе догори дриґом!
Ніна відсьорбнула чай і зітхнула:
— Лідо, якщо ти сама не окреслиш межі, за тебе цього ніхто не зробить.
Лідія заклякла. «Чому я не смію сказати їм, що мені це незручно?» — майнуло в її думках.
Наступного ранку звук дитячих криків знову перейшов усі межі, та раптом настала тиша. Лідія відчула тривожний «дзвіночок» і, швидко накинувши халат, вибігла в коридор. Там застала приголомшливу картину: маленький Артем і Катруся розмальовували фломастерами штори. Вони щосили змагалися, кому дістанеться чорний колір. Терпець Лідії увірвався.
— Діти, що ви робите?! — вигукнула вона, вихоплюючи маркер із рук Артема.
— Ми ж веселку малюємо! — гордо промовив хлопчик, указуючи на свої хаотичні каракулі.
У цей час до коридору прийшла Олеся:
— Лідіє Миколаївно, ви прокинулися? — запитала, мовби нічого не сталось. — Діти, хіба в нас альбомів немає?
А тоді повернулася до господині:
— Ну не сердьтеся! Це ж діти, вони не хотіли нічого поганого. Будуть вам нові штори, правда ж, Павле?
Племінник, відволікшись від телефону, оглянув «шедевр» і кивнув:
— Авжеж купимо нові, але пізніше. Нехай підростуть, тоді й замінемо! — мовив він так, ніби надалі планує жити тут роками.
Лідія Миколаївна не знала, як реагувати. Повернулась на кухню, щоб заспокоїтися чашкою мелісового чаю. Шум у квартирі її вже не дивував, а от перевернутий стілець чи зірвані фіранки її ображали.
Під обід прийшов друг Павла. Його гучний сміх можна було порівняти з гуркотом, від якого розліталися голуби. Вони з племінником розклали креслення прямо на обідньому столі. Лідії лишилося лиш забрати чашку й іти до сусідки Ніни.
Ввечері Лідія Миколаївна зважилася на рішучий крок. Дочекалася, поки діти поснуть, і покликала Павла з Олесею на кухню. Обоє зрозуміли, що розмова буде серйозна. Олеся напружилася, а Павло все одно здавався байдужим.
— Тітко Лідо, що за серйозна зустріч? Сталося щось? — посміхнувся племінник, мовби безтурботно, та Лідія не обманулася.
Вона глянула на нього й відчула, що він не усвідомлює, як сильно обтяжив їй життя.
— Павле, Олесю, скажу прямо: не хочу більше терпіти ваші витівки в моєму домі, — заявила Лідія рівно, але твердо. — Це не готель і не ігровий майданчик. Це мій дім. І я очікую, що ви поважатимете мої правила.
Павло зітхнув, ніби йому говорили щось несерйозне.
— І що, ми ж не на довго. Невже через штори такий шум?
— Це не шум, — заперечила Лідія. — Ви з’явилися без попередження, я прийняла вас із гостинністю, але це не означає, що можна галасувати й робити, що заманеться.
Племінник насупився, лише тепер зрозумівши, що тітка налаштована серйозно.
— Ти завжди була такою гостинною, тітко. Чому ж тепер інакше? Тобі зручності дорожчі за твої дітей?
Лідія прищулила очі:
— Не діти, а ваші звички. Ви хотіли допомоги — я вам дала притулок. Але при цьому ви цілком ігноруєте пристойності. Ви шукаєте інше житло до кінця тижня. Я допоможу, якщо треба, але жити з вами місяцями я не збираюся. Тиша й порядок для мене важливіші.
Молоді виїхали наступного ж дня лишивши по собі безлад у всій квартирі: брудні фіранки, зіпсовані штори і приховані шторою обдерті шпалери у спальній кімнаті.
На дзвінки вони не відповідали, а при зустрічі не вітались усіляко вдаючи, що тітка їм і не рідня зовсім, а незнайомка спілкування з якою їм неприємне.
От і допомогла племінничку.
Головна картинка ілюстративна.
